Лариса Володимирівна Денисенко народилася 17 червня 1973 р. в Києві. За мамою – литовка, за татом – грекиня. Закінчила юридичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка, Центрально-Європейський університет у Будапешті та курс законопроєктування при Міністерстві юстиції Нідерландів.
Працювала директоркою Департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України, радницею міністра юстиції, науковою консультанткою парламентських комітетів, очолювала національне відділення міжнародної антикорупційної організації Transparency International. Нині веде адвокатську практику, спеціалізується на міжнародному, цивільному та адміністративному праві. Працювала моделлю і телеведучою на каналі «1+1» (культурологічні програми «Документ» і «Документ+»). 2002 року здобула Ґран-прі конкурсу «Коронація слова» за роман «Забавки з плоті і крові».
В її письменницькому доробку також прозові книжки «Кавовий присмак кориці» (2005), «Корпорація ідіотів» (2006), «Танці в масках» (2006, «Найкраща українська книга» за версією журналу «Корреспондент»), «24:33:42» (2007), «Помилкові переймання, або Життя за розкладом вбивць» (2007), «Сарабанда банди Сари» (2008), «Відлуння» (2012) та «Нова стара баба» (2013), , «Я і КонституціЯ» (2019) та ін. Є авторкою книжок для дітей про Лізу та Цюцю П.,«Майя та її мами» (2017), «Я і КонституціЯ» (2019), «Усміхаки. Все, що треба знати про собак» (2018) та ін. Колумністка журналів «Профіль», «Фокус», «Новое время», сайту «Українська правда». У 2011-2013 роках Денисенко була головною редакторкою журналу з прав людини для підлітків «Абетка права». У 2017 році стала посланницею доброї волі ООН в Україні з питань толерантності. Має відзнаку Верховного Суду України «За вірність закону». Живе в Києві.
Кілька разів я організовувала літературні заходи, на яких мала бути Лариса Денисенко, – і щоразу не складалося. Зрозуміти такі постійні форс-мажори нескладно: письменництво – не основна Ларисина професія, взагалі дивно, як їй вдається поміж зустрічами з клієнтами і судовими засіданнями писати. Натомість на інтерв’ю, під час якого я пообіцяла запитувати про несподіване і рідко озвучуване, Лариса погодилася відразу, попри те, що тільки-но відійшла від застуди з ускладненнями, попри те, що вдома на неї чекав тяжкохворий улюбленець – французький бульдог Пуззі, попри те, що новини з Євромайдану доходили дедалі сумніші, і навіть попри те, що зустрітися ми мали о дев’ятій ранку. Так що Лариса Денисенко не по-богемному відповідальна, а книжкові презентації, як виявилося, вона просто не любить.
Під час нашої довгої розмови Денисенко ледь мружиться – письменниця не носить лінзи й окуляри через надмірну чутливість очей. Мої ж очі час від часу чіпляються за її сережки і намисто – Ларисі надзвичайно пасують масивні прикраси, тим паче, як мало хто, вона вміє допасовувати їх до одягу, косметики і кольору очей. Узагалі українській літературі дуже пощастило, що в ній з’явилася Лариса Денисенко. Всі її професійні досвіди – робота моделлю, телеведучою, юристом, адвокатом – подарували вітчизняній літературі нових героїв і нові теми. А незвичайна грецько-литовська врода та ідеальний смак письменниці сприяють тому, що про українську книжку пишуть у ґлянцевих медіа і що нею (книжкою) цікавляться читачки, яким важливий не лише текст, але й особа автора. Однак текст усе ж таки має першорядне значення. Хоча час то Ларису Денисенко й зараховують до літераторок, які пишуть так звану жіночу прозу, такі визначення слід вживати дуже обережно. Так, книжки Денисенко легко читати, їх хочеться мати напохваті і радити знайомим, брати з собою у відпустку чи для читання у транспорті. Та за легкою манерою письма ховається майстерна авторська іронія, знаменита Ларисина спостережливість і увага до деталей, правдиво виписані характери персонажів і важливі запитання, на які у кожного героя може бути своя відповідь, але які варті того, щоби їх перед собою час від часу ставити. Цього ж разу на надважливі запитання шукали відповіді не Ларисині герої, а вона сама.
Я намагалася довести, що можна бути моделлю і непустою людиною, а згодом – що можна бути фаховим юристом у двадцять три роки
Мої дні не поділяються на робочі й вихідні. Якщо я запланую відпочинок, день для цього знайду і посеред тижня. Робочі дні можуть бути офісними і позаофісними, окремо слід виділити дні судових засідань. Я достатньо рано прокидаюся, тому що в мене собака, але при цьому я – класична сова і дуже пізно вкладаюся спати. Після прогулянки з собакою, якщо гарна погода й у мене хороший настрій, я можу пробігтися чи зробити вправи на розтяжку. Займаюся винятково на вулиці, бо мені важливо відчувати запах. Сьогодні, скажімо, довкілля дихало весною, відчувався цей особливий запах дощових черв’яків. Потім, якщо це день позаофісний, я дозволяю собі бути не у строгій сукні чи костюмі, а в чомусь домашньому. В мене немає чіткого розподілу: тут я працюю як письменник, а тут – як юрист. Різниця одна: в юридичній сфері я більше відчуваю кінцеві терміни, тоді як у літературі перед собою дедлайнів не ставлю – пишеться або не пишеться. Кожен день тягнеться дуже довго, бо я завжди відволікаюся на соціальні мережі, телефонне спілкування, яке не люблю, але на це доводиться йти, коли деякі друзі не терплять електронну пошту, скайп чи мої смс, які я можу писати надзвичайно довгі. Якщо настає потреба переключитися, можу подивитися яке-небудь кіно, послухати музику, просто вийти на вулицю. Зазвичай робота мене не змучує. У дні судових засідань у мене навіть інша ритміка – чітка і роботизована: перевіряєш свій портфель, виходиш з дому, розмовляєш із клієнтом, робиш нотатки з помічником, ставиш завдання іншим, обмірковуєш план наступних заходів і вирішуєш, чи брати нових клієнтів.
А ще є постійні клієнти в Канаді, яких я консультую з приводу українського законодавства. Мій робочий день з ними стартує близько сімнадцятої і може тривати допізна. Спати я йду переважно о третій ночі.
З дитинства я дуже вразливо ставилася до ситуацій, коли при мені ображали слабших. Я встряла навіть у дві бійки: вперше, коли ображали дитину, а вдруге – коли били тварину. Я пробувала переконати словами, а потім уже вдавалася до силових методів. Я взагалі дуже мирна і неагресивна, але іноді мене примушують зробити те, за що мені й досі соромно. Але так само я знаю, як себе виправдати. Ось чому я обрала юриспруденцію. Мене після школи цікавила міжнародна дипломатія, хоча я розуміла, що вступити на такий факультет без зв’язків дуже складно. Але на юридичний було так само непросто потрапити. Мене врятувало, що того року замість іспиту з історії ввели іспит з іноземної мови. Історію я б провалила точно, бо я її сприймала як набір дат, за якими нічого не відчувала, а іноземну знала добре. Більше думок про зміну професії не було. Я сприймаю юриспруденцію на межі гуманітарних і технічних наук. Вона добре розвиває логіку й аналітичні здібності.
Ми вчилися в незалежній Україні за радянськими підручниками
Відчуття своєї країни – це щось таке, як віра в Бога. Ти можеш зневірюватися, читати якусь спеціальну літературу, сумніватися, але віра все одно – або є, або її немає. Якби я знала, звідки береться це відчуття і як його можна підживлювати, я б тоді змогла дати добру пораду людям, які до України таких почуттів не мають. До мене воно прийшло в дитинстві завдяки спорту. Я займалася синхронним плаванням і тенісом. У 80-ті нас возили на змагання, на які приїжджали спортсмени з різних натоді радянських республік. У моїй компанії зазвичай, окрім українців, були грузини і литовці. В іншій – гуртувалися росіяни, казахи і білоруси. Ні грузини, ні литовці не ідентифікували себе з радянським світом, завдяки їм і до мене прийшло це відчуття, що я з України. Моя родина мультинаціональна, вдома ніколи не велися патріотичні розмови про визвольний рух чи радянську окупацію. Мамина родина зазнала тиску, бо була вивезена з Вільнюса до Росії напередодні Другої світової війни, але бабуся уникала розмов на цю тему.
Коли вже можна було відновити своє родинне право на будинок у Вільнюсі, бабуся все одно його продала, бо всі ми на той час закорінилися в Києві.
Я народилася вже тут і, попри те, що Вільнюс – ментально рідне для мене місто, Київ – це моя батьківщина.
Часто говорять, що діти заземляють жінку, хоча тут справа не в дітях, а у відповідальності. Коли з’являється дитина, розумієш, що більше не маєш права опускати руки і думати тільки про себе. Ти готова взятися за будь-що заради того, щоб твоя дитина відчувала у себе під ногами твердий ґрунт.
Найчастіше саме мама вчить дитину ходити й говорити, тому від неї йде вміння захистити себе словом і твердо стояти на ногах. Цією відповідальністю жінок дуже часто лякають, хоча насправді відчувати себе потрібною набагато простіше і приємніше, ніж відчувати себе непотрібною. Своїй дитині ти будеш потрібна завжди, навіть якщо вона тебе відштовхуватиме.
У жінок оця потреба бути потрібною сильніша, ніж у чоловіків. І набагато частіше, як показує мій адвокатський досвід, жінка готова пожертвувати своїми потребами заради потреб дитини. Чоловікам важливо прокладати свій шлях з вільними руками. Різниця між статями полягає ще й у тому, що для жінки народження дитини – це продовження людства, тоді як для чоловіка – його власного роду.
Я зрозуміла, що людям потрібно давати свободу, хоча вона теж часто охолоджує стосунки. Я усвідомлюю, що я – складна людина і не завжди буваю права, тому намагаюся змінюватися, хоча в молоді роки реформувати себе було легше. Я народилася камінцем з гострими краями, а роки, мов вода, його згладжують. Розлучення пережити легше, ніж смерть коханої людини, друга чи рідних. У випадку розлучення – це твій свідомий вибір, ви вдвох, так чи інакше, до цього приходите разом. Тоді як смерть позбавляє тебе можливості якогось самостійного реагування, від тебе нічого не залежить, ти вже нічого не зміниш. Хіба що потім продовжуєш вірити, що гармонія між двома людьми можлива.
Назвати улюблених письменників або тих, які сформували, надзвичайно складно. Бувають такі автори, які спонукають тебе писати, при цьому не зачепивши своїм писанням. А бувають ті, які вчать писати і думати. Чи ті, з якими тобі просто приємно відпочивати. Британські і французькі письменники будуть точно на першому і другому місцях у моєму списку. На третьому мають бути російська і німецька літератури. На четвертому – українська, польська і чеська. На п’ятому – література Північної і Латинської Америки та Скандинавії. Я не можу окремо не назвати Роберта Музіля. Довго не хотіла братися за його прозу, він мені здавався важким, і я не розуміла, навіщо витрачати на нього час. Але потім прочитала, як він описував звичайні лаврові кущі (фантастика!) і звідтоді прочитала всі його перекладені тексти. Роман «Людина без властивостей» корисний саме для розуміння письменницької майстерності, для відчуття в’язкості тексту, розвитку спостережливості. Це письменник, який навчає авторської терплячості – того, чого мені бракує. Взагалі надзвичайно люблю родинні саґи. З цієї позиції мені дуже цікава «Анна Кареніна» Толстого – через різноманіття персонажів тієї епохи, тих історичних обставин. Моє ставлення до кожного героя змінювалося протягом життя, але повертатися до цієї книжки мені завжди приємно, хоча Толстого як автора я не люблю – він мені видається таким дуже болотним. Для мене важливо, коли письменник розкриває перед вами канву життя персонажа. Як у «Столітті Якова» Володимира Лиса чи «Музеї покинутих секретів» Оксани Забужко. Багато хто скептично ставиться до Джона Ірвінга, тому що він постійно повторюється. Але мені він надзвичайно цікавий, бо цей письменник увесь час живе зі своїми героями класно передає їхню інтонацію, атмосферу. Так само романи «Анатомія розлучення» і «Подружнє життя» Ерве Базена – він настільки детально, емоційно, психологічно говорить про речі, які нами прожиті тисячу разів! Я люблю, коли книга дарує знайомство з людьми, які стають реальними для мене, входять у моє життя.
До серйозного писання я перейшла, коли почала займатися приватною адвокатурою і правовими консультаціями, тоді ж з’явився майданчик для текстів – живий журнал. Туди я писала російською, лишень згодом наважилася оприлюднити кілька оповідань українською мовою. Довго не могла осмілитися, бо до сьогодні розумію, що українську я вивчала на практиці, а не з підручників. У мене є ця вада і ця перевага – коли мені щось цікаво, я беруся за це, навіть якщо спочатку бажано було б чогось повчитися. Коли я писала «Забавки з плоті і крові», мені на очі потрапила реклама «Коронації слова». Тоді писання йшло дуже природно: я лише набирала літери, заповнювала білий простір файлу. В мене не було жодних дружніх стосунків з філологами чи письменниками, тому вичитала текст я сама. Показала чоловікові і кільком друзям, їм начебто сподобалося. Але потім я раптом передумала це відправляти на конкурс. Мене заполонила інша тема, інший сюжет – «Кавовий присмак кориці», і повертатися до попереднього тексту не хотілося. Але анонси «Коронації слова» таки навернулися на очі вчасно і до речі: вони стимулювали мене під час писання, спонукали довести все до кінця. Між іншим, оцю штуку – взялася, то доведи до кінця, – в мене вкоренив тато. Перший вартісний текст я написала, коли мені було майже тридцять.
Мої ранні книжки психологічно дуже підліткові. Думаю, тоді мені було важливо виговоритися як молодій людині. Я дорослішала зі своїми книжками, і нині я вже в тому ж психологічному стані, що й автор моїх текстів. Тому сьогодні у своїх творах я говорю про серйозніші проблеми з позиції зрілішої людини. Моя остання книжка «Нова стара баба» доволі бешкетна і грайлива, але, думаю, читач побачить, що вона написана дорослішою людиною, ніж та, котра написала «Забавки з плоті і крові».
Я розглядаю письменництво як душевну потребу, додаткову реалізацію, як можливість конструювати нові світи і сказати людям, що я думаю
Жодних особливих потреб під час писання в мене не виникає. Значний відсоток моєї крові складає кава, тому з нею писати комфортніше. Але головне – щоб я не хвилювалася в той момент за своїх рідних. Бо коли є якісь особисті проблеми, доцільніше зайнятися механічною або аналітичною роботою. Можливо, якби я не сприймала творчість так емоційно, якби могла дивитися на писання як на заповнення певних схем, тоді б воно мене відволікало, як вправи у спортзалі. Але я не сприймаю літературу, як роботу за верстатом на заводі. Я не встаю зранку і не пишу дві години. Оскільки я маю іншу професію і вона для мене дуже важлива, я розглядаю письменництво як душевну потребу, додаткову реалізацію, як можливість конструювати нові світи і сказати людям, що я думаю. Стати комерційно успішною письменницею – такої мети в мене немає. Можливо, я дивлюся написання трохи фаталістично: те, що тобі дане долею, Богом, природою, батьками, досвідом, ти або реалізуєш, або ні. Якщо ти щось не зробив, це збіг обставин, твоя провина, це може бути критично для тебе, але не для інших людей. Бо те, що впливає на долі інших, ти маєш втілювати в життя обов’язково.
Довгий час я відчувала свою чужинність чи то окремість у літературному процесі. Але це ніколи не було відштовхуванням. В Україні це середовище досить впорядковане, і так само впорядкованіше, цілеспрямованіше за мене всі учасники цього процесу йшли до письменництва. Нині, коли відбуваються якісь чвари між «кланами», я зазвичай відсторонююся, бо не розумію, навіщо витрачати на це час. Треба відштовхуватися не від конфлікту а від того, за що ти певну людину можеш поважати. Не розумію, для чого штучно створювати додаткові причини для зневаги і ворожнечі, бо ж цього і так вистачає в житті.
Дякуємо Літературно-меморіальному музею-квартирі П. Тичини за простір для інтерв'ю
Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізитах. Антології письменницьких голосів» (Книзі І).
ЛЮБОВ – це відчуття тепла. Щастя – те ж саме, але у цьому випадку відчуття тепла мінливіше. Тепло від любові може жити в нашому тілі надзвичайно довго, це на рівні фізіології.
СВОБОДА дає крила і можливість бачити далекі обрії, до яких ніхто, крім тебе самої, не заважає тобі дістатися. Свобода також є великою відповідальністю.
ПАТРІОТИЗМ – це коли ти знаєш, відчуваєш і поважаєш культуру, історію, сутність свого народу, віриш тим, хто стоїть за твоєю спиною, і відчуваєш тих, хто стоїть поряд. І ти теж готова стати тією, хто опиниться за спинами інших, коли їм буде потрібна опора, або попереду них, коли вони потребуватимуть захисту.
ВІРА – це вміння приймати те, що тобі невідоме й абсолютно нематеріальне. Це щось внутрішнє, як мрія і як надія. Її не можна розкласти на складові.
Людина може не знати молитов, але за певних обставин вона все одно складає молитовно руки і дивиться вгору, щоби про щось попросити чи підтримати саму себе. Віра – це відчуття несамотності навіть тоді, коли людина сама.
СЕНС ЖИТТЯ – у постійному пошуку, віднаходженні самого себе. Я колись зрозуміла, що людина сама для себе є золотим руном і аргонавтом.