Відгуки про проєкт

Двокнижжя, яке ви тримаєте в руках, авторка абсолютно справедливо називає проектом про покоління. Тут справді кілька поколінь письменників говорять з нами і – що найважливіше – одне з одним. Фактично це перше в Україні видання, яке звело докупи двадцятьох найкращих українських літераторів для глибокої вдумливої розмови про найважливіші ціннісні речі.

З одного боку, в реальному житті повноцінний міжпоколіннєвий полілог в Україні так і не склався, і порозуміння між шістдесятниками (чи сімдесятниками) та постмодерністами дійсно не відбулося. Ви відчуєте це у словах Юрія Андруховича про забронзовілість і патріархальність попередників чи в Павличкових оцінках Рябчука і Бондаря.

Але, з іншого боку, практично в кожному інтерв’ю герої «RECвізитів» розповідають про дуже зворушливі зв’язки між старшими і молодшими авторами, згадують про творчі впливи і дружні стосунки – Івана Драча з Максимом Рильським, Василя Голобородька з Василем Стусом і Миколою Бажаном, Івана Малковича з Ліною Костенко, Юрія Іздрика з Дмитром Павличком, Сергія Жадана з Миколою Вінграновським. Для мене це найтепліша і найважливіша частина цього проекту.

«Антологію письменницьких голосів» дуже важливо читати як єдиний великий текст: із фрагментів особистих історій, спогадів і рефлексій складається пазл цілої епохи, завдяки чому читач дуже точно відчуває час. Власне, ці інтерв’ю і є конструюванням часу, зшиванням цілого історичного полотна, розуміння якого нам сьогодні так бракує для того, щоб, як добре колись сказала Оксана Забужко, «було куди пам’ятати», усвідомлювати, що з нами відбувалось у кожній точці історичного пейзажу і що відбувається сьогодні. Щоб кожне покоління не відчувало себе першопрохідцем і мало на що й на кого спиратися.

Разом з тим, усі двадцять записаних розмов – це теж література, з вражаючими життєвими метафорами, смачними деталями, несподіваною і зворушливою відвертістю. Ось Дмитро Павличко повертається з Олесем Гончаром засніженим Львовом із хрестин своєї Соломії: «...Була протоптана лише вузька стежка, тому він ішов попереду, а я за ним. І я тоді йому сказав: “Олесю Терентійовичу, я не можу жити в цій літературі, бо не можу писати брехню! Я ж був в УПА, що мені робити?” А він каже мені: “Іди за мною”. Я забігаю на кучугуру, щоб йому на вухо сказати, а він ­своєї: “Іди за мною!” І так удруге і втретє: “Іди за мною!” Потім я зрозумів, що такою була і його відповідь на питання, що мені робити...». А ось молода емігрантка Віра Вовк шукає з мамою роботу служниці в Бразилії: «Ходили від дому до дому і врешті знайшли чудову віллу, в якій жив професор з університету. Його дружина показувала нам кімнати, серед яких була також і бібліотека. Від побаченого я впала в захват:

“Дивися, мамо, тут Ґьоте, і Шіллєр, і Шекспір, і навіть Гоголь!” Господарі розкрили широко очі, і професор мовив: “Пані, ми шукаємо служниць, а не спільників до літературної розмови”. Так ми втратили роботу, ходили містом голодні, зморені, аж доки не потрапили до монастиря сестер Божого Провидіння». А це Іван Драч розповідає про вірші-«паровози»: «Коли мені казали, що треба для виходу книжки написати вірш про Леніна, я писав “Дихаю Леніним” на коліні за дві секунди. Інакше тоді не можна було вижити. Можливо, я занадто легковажно до того ставився. Як на цей час, треба було цнотливіше, чи як сказати, до того підходити. Часом тепер це мені псує життя, коли про те нагадують».

Взагалі жанр таких інтерв’ю з інтелектуалами, письменниками – найскладніший для журналіста, особливо, коли запитувати про сокровенне – стосунки з Богом, батьками чи дітьми, про якісь життєві драми і компроміси. Але саме ось у такій відвертій бесіді, якщо вона вдала, відчуваєш письменника навіть краще, ніж у його власних творах. І любиш у якихось нових прекрасних деталях: чи це холодні мішки осінніх яблук, які щороку везе Тарас Прохасько маршрутками з Делятина до Франківська, чи ранкова зустріч Юрка Іздрика з Дмитром Павличком у калуському готелі, чи руки Олега Лишеги, за якими спостерігає Маріанна Кіяновська у львівській «Дзизі»... Такі бесіди вимагають також і від читача особливого слуху і чутливості. Не так давно я спілкувалася з дисидентом радянських часів, психіатром Семеном Глузманом про «налаштованість антенок» зрілого гуманного суспільства на людський Вчинок.

І переступання, непомічання Вчинку, рефлексії, болю в суспільствах травмованих.

У цій антології багато історій і доль, які ми просто мусимо тримати в пам’яті. Для мене, мабуть, найболючішою з-поміж усіх у цій антології є розповідь Василя Голобородька про «щасливий рік» його життя: «...Був один гарний рік після школи – я працював на шахті, мене почали друкувати, критики непогано сприймали. Була ще перспектива вступу до університету, бо потім її закрили зовсім і після армії я й не намагався нікуди вступати. На шахті легко працювалося, і в мене перерви були в самій роботі, коли я міг готуватися до вступу: вчив німецьку, вірші Вінграновського... [...] Я писав про це в листах, і КҐБ побачило, що занадто мені добре, і мене з шахти витіснили, тому я змушений був іти в радгосп, де спочатку працював електриком. Спілкуватися з однодумцями я вже не міг, так само, як і їздити до Києва. Лишалося тільки листування, щоправда, листуватися зі мною хотіли не всі». І ще ось ці слова, його ж, як продовження речення: «Світличний із Дзюбою мене “зіпсували”: я думав, що всі люди такі, як вони, але пізніше виявилося, що таких дуже мало».

Я колись говорила про трагедію цього покоління з Євгеном Сверстюком у нашому з ним останньому інтерв’ю, записаному за десять місяців до його ­смерті.

Я запитала пана Євгена про Стусове «жити – то не є долання меж, а навикання і самособоюнаповнення», про те, скільки життєвого часу – того, що міг бути на «самособоюнаповнення», – у Василя Стуса й у нього самого відібрано на долання меж і протистояння тупій агресивній системі. «А куди я міг подіти свій час? – запитав Сверстюк у відповідь. – Чи я час свого життя міг покласти на якісь дорожчі й цінніші терези? В мене не було вибору. В мене не виникало спокуси ескапізму. Тоді це не було б самособоюнаповненням. Думаю, що це була б зрада себе, свого покликання і оточення. Завжди були люди, які чекали, і зараз є люди, які чекають на мій крок, мій вчинок, люди, які потребують руху і вимагають цього від інших, вільніших людей. Інакше, словами Франка, – це трусість і втеча з борні». Мені б хотілося, щоб ці слова Євгена Олександровича залишились у цій антології поруч з іншими.