Людмила Василівна Таран народилася 2 березня 1954 року в смт Гребінки на Київщині. 1976 року закінчила філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Працювала вчителькою, провідною науковою працівницею Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського, керівницею прес-центру Національного університету «Києво-Могилянська академія», редакторкою часопису «Українська культура», оглядачкою газети «Вечірній Київ», старшою науковою працівницею Українського центру культурних досліджень Міністерства культури тощо.
Членкиня українського ПЕН, Асоціації українських письменників та громадської організації «Жінки та засоби масової інформації», Київського Інституту гендерних досліджень.
Авторка збірок поезій «Глибоке листя» (1982), «Офорти» (1985), «Крокви» (1990), «Оборона душі» (1994), «Колекція коханок» (2002), «Книга перевтілень» (2004), книжок прози «Ніжний скелет у шафі» (2006), «Любовні мандрівки» (2007), «Дзеркало Єдинорога» (2009), «Артеміда з ланню та інші новели» (2010), «Прозорі жінки» (2015), «Остання жінка, останній чоловік» (2016), «Крила Магдалини» (2017), «Молодіста» (2021), «Айвенко, або чоловіки — це…» (2021), «Скандал» (2024), а також збірок літературно-критичних статей «Енергія пошуку» (1988), книги інтерв’ю «Гороскоп на вчора і на завтра» (1995), «Яблуня» (2017), добірки статей та розмов «Жінка і чоловік: долаючи стереотипи» (2002). Виступила упорядницею й авторкою статей до видань «Жінка як текст» (2002), «Тіло чи особистість?» (2007) і «Жіноча роль» (2007). Її тексти виходили в антологіях «З непокритою головою. Українська жіноча проза» (2013), «Лісові хлопці. Проза про УПА» (2016), «Воєнний стан: антологія / есеїстика» (2023) та ін.
Поезії та новели перекладені англійською, литовською, польською та чеською мовами.
Лауреатка мистецької премії «Київ» ім. Є. Плужника (2005), а також премій ім. О. Білецького (1996) та ім. В. Мисика (1996).
Живе в Києві.
Коли я намагаюся найточніше означити для себе стиль і місце в літературі цієї письменниці, мені відразу пригадується назва книжки, яку вона упорядкувала на початку 2000-х – «Жінка як текст». Життя Людмили Таран нерозривно пов’язане з текстами – читанням, писанням, аналізом, а разом з тим і в поетичних, і в прозових, і в публіцистичних творах письменниці головною героїнею завжди була жінка – її відчуття світу і самої себе.
При цьому Таран пише не для представниць «слабкої половини» людства, їхнього невимушеного часопроведення (як часто у нас спотворено характеризують поняття «жіноча література»), а насамперед – про жінок, причому дуже реальних, яких ми самі безліч разів зустрічали і якими ми самі є у цьому пострадянському світі з його патріархальними законами і рутинними обов’язками. Читач бачить її героїнь, усі їхні зморшки, сльози, нереалізованості й потаємні бажання, мов крізь скло, як у новелі «Прозорі жінки», героїня якої недарма є письменницею, як недарма саме так називається й одна з останніх прозових книжок Людмили Таран. Але, схоже, завдання письменниці не обмежується мінімальним – розповісти нам якусь історію, розкрити всі спонукальні мотиви й людські характери. Таран-прозаїк відома своїми відкритими фіналами, окремі її тексти схожі на етюди й емоційні мазки, бо саме емоція для неї на першому місці: її героїня (а разом з нею і читач) має не просто пройти через певну ситуацію, а й щось відчути й осмислити. І найкращим жанром для такої літературної рефлексіє терапії стає новела, якій письменниця лишається вірною дотепер, попри нинішню непопулярність книжок короткої прози.
Увага Людмили Таран до жіночої тілесності й до місця жінки в сучасному українському світі продиктована також особливостями часу: наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття і в медіа, і в художніх текстах почали проговорюватися теми, які не вписувалися в рамки радянського устрою. Таран разом з іншими письменницями її покоління повернула у вітчизняну літературу жіночий голос, через що її досі відносять до феміністок. «Правильніше буде сказати “поміркованих феміністок”», – поправляє літераторка. Стежачи за її текстами і виступами, я завжди думала, що й образ її – з фірмовою зачіскою-гаврошем, нашийними хустками і практичними костюмами – це така данина фемінізму, протест проти надмірності й ідеальності, нав’язаної ґлянцевими журналами.
Ці мої припущення Людмила Таран згодом спростує під час нашої довгої розмови в бібліотеці Києво-Могилянської академії, в якій письменниця свого часу працювала керівницею прес-центру. Вона не боїться говорити про свої сумніви й творчі вершини, які їй не під силу підкорити. Вона аналізує не лише вчинки героїв, а й свої власні, при цьому не намагаючись когось учити на своїх помилках. А ще вона говорить про вік не як про перепону, а як про можливість дослухатися до своїх бажань.
Аж тепер перебуваю на тому етапі, коли на дев’яносто відсотків можу дозволити собі бути собою і спокійно сказати комусь «ні»
Я – людина, яка дуже довго розгойдується і зосереджується. Я – напівкабінетна істота: потребую спокою і щоб мене ніхто не турбував, коли беруся писати. І також я з тих, що дуже незадоволені собою. Хоча вчуся себе підхвалювати і стимулювати. Якщо узагальнювати певні риси українців, то я у цьому сенсі типова українка. З одного боку – працелюбна, а з іншого – часто змушую себе до роботи. Я не трудоголік і не перфекціоністка. Є речі, де не допускаю халтури, а є ті, де спокійно можу схалтурити. Наприклад, коли в університеті вивчали марксизм-ленінізм, я, конспектуючи свою пайку творів так званих класиків (друга була за Наталкою Білоцерківець), намагалася це зробити якомога швидше. Мене підганяла мотивація: на зекономлений час зможу читати «Всесвітню історію мистецтв».
Але разом з тим чоловік часто повторює, що мій основний діагноз – комплекс відмінниці й учительської доньки. Справді, все життя перебуваю між цими двома суперечностями: ти мимоволі є прикладом для інших учнів, бо ж твої батьки – вчителі, а водночас тобі хочеться довести однокласникам, що ти така сама, як вони, що ти теж можеш (і хочеш!) прогуляти урок. Досі іноді відчуваю, ніби мимоволі хитрую, вдаю іншу людину, якою насправді не є. Аж тепер перебуваю на такому етапі, коли на дев’яносто відсотків можу собі дозволити бути собою і спокійно сказати комусь «ні». Та закладені у школі комплекси дуже заважали в житті.
Також важливо сказати, що я народжена під сузір’ям Риб. Я – риба-нехижачка, яка завжди вислизає з неприємних ситуацій. Я не борець.
Якщо позиціонувати себе як феміністку, то я така дуже ліберальна і нерадикальна феміністка. Так, я наполягаю на паритетності й рівних можливостях. Так, я писала про це як журналістка, але ніколи нікого не переконувала з піною на губах і кулаками. У кожної – свій вибір. Але про нього треба інформувати.
До цих ідей свого часу я прийшла завдяки Соломії Павличко. Пригадую, то був перший чи другий її приїзд із Америки. Ми тоді зустрілися на вулиці Рєпіна, де вона жила. Соломія радісно повідомила, що привезла зі Штатів купу книжок про фемінізм. «Нам треба про це говорити! Чому ми сидимо й нічого не робимо? Це все вже було в Україні!». У мене, щиро кажучи, виникла тоді типова українська думка: «Навіщо воно мені треба? Я спокійно без цього жила і житиму далі». Але, можливо, у цьому полягав особливий талант Соломії: вона вміла переконати, змотивувати, давала читати відповідну лектуру, залучала до якихось акцій. Навіть ті, хто підхіхікували над самим поняттям «фемінізм», бачачи її, розуміли, що не зовсім мають рацію. Всією своєю суттю Соломія засвідчувала: жінки – не другорядні, підпорядковані чоловікам істоти, а фемінізм – ніяке не страховисько. І тоді я зрозуміла: насправді я завжди була латентною феміністкою.
Можна говорити про шлюб як про досконалий союз людей. У мене відразу в голові зринає цей давньокитайський символ – інь і ян. У такому ідеальному сприйнятті шлюб має бути повним взаєморозумінням – навіть без слів, взаємопідтримкою, глибинним коханням. Але в реальності він часто набуває неадекватних форм. Давно говорять, що традиційний інститут шлюбу себе вичерпав. У патріархальні часи він був дуже зручним для чоловіка: жінка сидить удома, куховарить, займається дітьми і має єдине джерело інформації – свого чоловіка. Його при цьому теж уявляють як ідеал: голова родини, грамотний, мудрий, відповідальний. Це прекрасна схема, але життя завжди ширше за будь-які схеми. Промислова революція, технологічний розвиток, до якого спричинилися передовсім чоловіки, все докорінно переінакшили. Змінився не лише розподіл праці, а й сама структура стосунків.
Ми готові на якийсь подвиг, криваві жертви, але до щоденної, рутинної, вдумливої роботи більшість українців не здатна
Іноді здається, що ця радянськість, совок, покрив мене дуже тонким шаром. Але, думаю, це ілюзія: є глибинні структури, які залишилися в нас із тих часів. І найперша – це страх, відчуття незахищеності законом. Оскільки я дуже обережна з натури, то намагалася не встрягати в речі, за якими відчувала небезпеку. Зі школи була комсомолкою – нас прийняли таким інерційним потоком. Але ніколи не писала до стінгазети «датських» віршів і уникала бути на видноті. Коли вже навчалася в університеті, сказала собі: не стань комсомольською активісткою і не закохайся у військового. Не терпіла форми й боялася: раптом вийду за військового – доведеться волочитися по гарнізонах необ’ятной родіни.
Багатьом моїм ровесникам говорили: якщо хочуть мати книжки, видаватися і робити кар’єру в літературі – обов’язково треба вступати в партію.
Але, на щастя, мене це обійшло. А ось Наталку Білоцерківець дуже агітував туди Борис Олійник – натоді незмінний секретар партійного комітету Спілки письменників.
Пригадую, з яким нетерпінням чекала виходу своєї першої збірки, аж раптом у видавництві «Молодь» мене запитують: «А де твої “паровозики”?».
Я кліпаю очима, а вони: «Ти ж бачиш, що ми – видавництво ЦК ЛКСМУ, тому мають бути вірші про комсомол». Хоч як себе накручувала, та ніякого «паровозика» так із себе і не видушила.
Звичайно, я більш-менш стежу за цим старшим поколінням. Багато хто розчарував мене, а когось шаную досі й цікавлюся творчістю. Але є в нашому літературному середовищі такі дуже помітні, дуже амбітні люди, з якими намагаюся не перебувати в одному просторі.
Маю сказати, що ані Іван Драч, ані Ліна Костенко на мене не вплинули, хоча ми їх читали, знали… Натомість Дмитро Павличко вплинув. Я писала диплом про жанр сонета, зокрема й Павличкові твори аналізувала. І ось, закінчивши університет, наважилася показати йому свій доробок. Так боялася його оцінки, що взяла із собою для підтримки Наталку. Дмитро Васильович, попередньо прочитавши мої вірші, почав їх розбирати на складові, звертати увагу на окремі образи. Загалом у підсумку він сказав приблизно таке: «Ти – людина з Божою іскрою, у тебе багато потенціалу, є талант, але щоб я зараз пішов у якесь видавництво з твоїм рукописом і сказав: видавайте негайно! – ні, цього зробити не можу. Тобі ще треба попрацювати для збірки». У мене почалася істерика, ридання… Та, повернувшись на квартиру вся у сльозах, я просто-таки гарячково почала писати вірші. Мені здалося, що нарешті я твердо зрозуміла, як це потрібно робити: розвиток образу, співвідношення деталі й цілого... Я дуже вдячна Дмитрові Васильовичу. Нині він, побачивши мене, хвалить на всі заставки. «Але де про це написано?», – питаю його, усміхаючись.
Для творчості мені необхідне відчуття покинутості, сирітства, самотності. Саме з такими емоціями недавно взялася писати новелу, але не можу її закінчити, бо вона почалася в певному настрої, а повернутися у нього чомусь не виходить. Втім, проза – це ж не тільки настрій.
Моє найулюбленіше місце в Києві – ботанічний сад на Печерську. Я там часто гуляю і всі свої спостереження зазвичай занотовую. Люблю писати на якихось папірцях – зіжмаканих, страшненьких. Потім їх переглядаю, переписую або просто викидаю. Ці мої враження можуть перелитися і в поезію, і в прозу. Головне – деталі. А потім матеріал сам підкаже, як він хоче розвиватися.
Вибір жіночої теми був спочатку підсвідомим. Але, звісно, жінка – це та істота, яку найкраще знаю і яка, в принципі, невичерпна. Цікаво «перевтілитися» й у чоловіка – це безцінний досвід, інша оптика. Колись написала поетичний цикл «Колекція коханок», завдяки якому стала більше розуміти чоловіків. Однак це лише моє, жіноче, уявлення чоловіка…
Жіноча тема з’явилася так. Видавництво замовило мені книжку «Жінка як текст», а потім зацікавлення розрослося в наступне дослідження – «Жіноча роль», а ще згодом – в укладену антологію «Тіло чи особистість?».
І десь тоді виникла думка: ти пишеш про чужі книжки, а спробуй-но написати свою! Так прийшло усвідомлення, що це моя роль в українській літературі – писати про жінок. Хоча мені б хотілося укласти книжку з трохи інших новел, де жінка не є центром оповіді.
Серед своїх читачів передовсім бачу українок, приблизно таких, як я, – міських жінок, які рефлексують, люблять читати і мають для цього час.
Природно, що я опираюся на реалії, впізнавані кожній читачці. Це – така горизонталь, яка вказує на певну локальність моїх текстів, хоча за всім локальним може стояти загальнолюдське. Мені б хотілося (це побажання самій собі), щоб у моїх текстах ця горизонталь більше перетиналася з вертикаллю – з певними абстрактними, філософськими речами.
Я люблю книжки, фільми, вистави, які не «заковтуються», а наштовхують на роздуми. Хочу, вийшовши з театру, відчувати, що сюжет вистави ще переслідує мене, хочу, щоб побачене чогось навчило чи хоча б спонукало задуматися. Того самого бажала б і щодо своїх книжок. Не прагну нікого перевиховати, але добре було б, якби мої тексти змушували задуматися.
Не знаю, чи спроможні книжки змінювати людину на краще. Хочеться вірити, що так. Мене особисто художня література таки змінила і багато чого навчила. Я – вибаглива читачка. Не скажу, що припадаю тільки до високоінтелектуальної лектури. Не читаю детективів, фентезі, масової літератури – шкода часу. Але все це доконечно має бути в репертуарі літературного поля. І знаю: кожен письменник оре свою нивку. Наприклад, Люко Дашвар – не моя письменниця, але вона чудово вибудовує діалоги, і видно, що вона цього вчилася.
Як усі ми, я – в очікуванні значного роману про все, що з нами сталося в останні роки. Я особисто ніколи не взялась би за твір про те, що ми пережили і переживаємо, – не вистачить сил, щоб усе це осмислити. Це має бути дуже потужний талант, який би художньо переконливо показав Майдан і війну. І всю ту нашу історію, яка вривається в нинішнє життя.
Дякуємо науковій бібліотеці Націо нального університету «Києво-Могилянська академія» за наданий простір для розмови
Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізитах. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІІ).
ЩАСТЯ – це коли дивлюся на листочок, освітлений сонцем, особливо призахідним, навскісним променем… Дивлюся на світлотінь і кажу собі: «Людо, поглянь – це твоє щастя». Також це відчуття огортає мене ввечері, коли сідаю на диванчику в квартирі, кладу на коліна дві подушечки, а на них – диктову дошку, яку мені колись батько рівненько обпиляв, щоб вона поміщалася у валізу і я могла легко переїжджати із квартири на квартиру. Вона вся обписана – такий палімпсест моїх настроїв… І ось я кладу на ту дошку книжку, знаючи, що вона класна, і починаю читати. І це момент просто безмежного щастя.
ЛЮБОВ – це космічного масштабу взаєморозуміння. Радісно, коли воно виникає під час спілкування: ти тільки починаєш говорити, а інша людина відразу підхоплює твою думку. Що ще люблю? Ходити пішки, особливо на природі. Люблю київський ботсад, так званий новий. У Києві це чи не єдине місце, в якому душею підношуся. Люблю мандри, чорний чай без цукру, каву по-турецьки, добрий коньяк, хороші книжки, а ще – тривалий сон і прокидання тоді, коли хочу.
По-різному відчуваю ВІК. Іноді здається, що я непристойно молода, аж мені ні з того ні з сього хочеться щодуху побігти. Але, як казав Антонич, «закони “біосу” однакові для всіх»: з віком змінюються твої клітини й глибинні структури. Буває, зранку не можу відразу включитися в життєвий біг: мені треба розповиватися, як квіточці, поступово. А іноді, під час нападів алергії, відчуваю себе столітньою бабою, яка не має сил встати з ліжка. Тому відчуття віку – це дуже мінлива річ.
СВОБОДА для мене передусім пов’язана з відповідальністю. Згодна: можна брати все, що хочеш, але за все треба буде розраховуватися. Через те дуже дратує, коли більшість людей в Україні мислить свободу як сваволю і не відчуває жодної відповідальності. Також свобода – це можливість подорожувати, яку мені подарувала наша незалежність. До того я була за кордоном лише 1982 року – і це був культурний шок, хоча країна належала до так званого соціалістичного табору – Німецька Демократична Республіка, якої нині не існує.
Без ВІРИ людина – це всього лиш мільярди молекул. Я – віруюча людина, та, сказати б, непослідовно воцерковлена. Для мене дуже важливо, що до Бога я прийшла сама – без зовнішніх підштовхувань, трагедій і драм. Мій дороговказ – зокрема й біблійні слова: «Служіть один одному, кожен тим даром, якого отримав». Ось і підказка, як наша самореалізація має збігатися із запитами суспільства. Думаю, ми народилися для того, щоб життя нас випробовувало.
СЕНС ЖИТТЯ не в щасті, як багато хто любить повторювати, а в тому, щоб ми вдосконалювалися і розвивалися, як Божі діти.