Василь Голобородько


Попереджали, що він дуже замкнений, не любить спілкуватися і мало перед ким розкривається. В ті місяці Василь Голобородько справді міг втомитися від розмов: після того, як він, переїхавши з Луганська, оселився в маленькій письменницькій квартирі у знаменитому Будинку творчості письменників в Ірпені, його навідувало чимало журналістів, щоби розпитати про ситуацію на сході, про те, як йому там жилося, чи пишуться нині вірші про війну... Скидалося на те, що Василем Голобородьком зацікавилися саме тому, що він з Луганська і що Оксана Забужко написала гучного листа із пропозицією висунути поета на Нобелівську премію (чого український центр Міжнародного ПЕН-клубу так і не зробив). Після довгих років скупої уваги Голобородькові раптом випало наговоритися за весь той час, коли до нього не доїжджали столичні медійники й колеги.

В ірпінській квартирі поет сидів на тій канапі, на якій до нього, очевидно, сиділи десятки титулованих радянських письменників, дбайливо відганяв від мене цигарковий дим, щедро жартував, запалювався, коли говорив про роботу над казками і віднайдені в них прадавні значення слів, – і не було в його добрих очах ні озлоблення, ні туги за тими поруйнованими радянською системою роками, коли за працею на шахті, в радгоспі і на своєму сільському городі на творчість йому майже не лишалося часу. Він і тепер не шкодує за Луганськом і своїм житлом у кварталі Пролетаріату Донбасу, хіба за архівами: до Ірпеня Голобородько взяв лише ноутбук і течку з незавершеними віршами. Книжки на полицях привезені вже київськими молодими поетами, які провідували Голобородька нещодавно. Перед тим, як прочитати нам вірш про кобзаря без кобзи, пан Василь довго шукає помилку в моєму примірнику збірки «Білі кімнатні рослини», щоб виправити своєю рукою. Ми говорили з Василем Голобородьком від сніданку аж до обіду, на які в Будинку творчості й досі слід приходити у строго визначений час. Вже біля їдальні згадую, як він шкодував, що часто навідував Івана Світличного і забирав у нього дорогоцінні години для творчості. Але врешті – без тих відвідин Голобородько не став би тим, ким він є нині, а без цього інтерв’ю в нашій книжці могло би не бути дуже важливого і чесного голосу зі сходу України.

Землю і хату в дідуся забрали ще в 1929 році, так що я тепер повторив його долю. Такий новий оберт ленінської спіралі

Вперше в Будинку творчості я побував років п’ятдесят тому. Тоді відбувався семінар молодих критиків, на який мене запросили, але не відпочивав я тут у ті часи ніколи. Вирішив, що над казками, які я досліджую вісімнадцять років, тут буде ніяк працювати, бо ж потрібен комп’ютер, принтер, безліч матеріалів, тому взяв із собою тільки недописані вірші. Тепер їх довершую, а решту часу читаю. Молоді поети – Олег Коцарев, Люба Якимчук, Вано Крюгер, Мирослав Лаюк – привезли мені свої книжки і дещо з доробку інших авторів. У Луганську лишилися і моя велика бібліотека, і вірші, і дослідження казок, і листування зі Стусом та Бажаном, і мої книжки, які тут і за кордоном виходили. Коли там буде наша Конституція, наша міліція, СБУ функціонуватиме, тоді можна повертатися.

Я в Луганську років п’ятнадцять, а до того в селі жив. Адріанопіль – це справді моя батьківщина, я маю право там жити. У 1910 році батьки моїх батьків переїхали туди з Криворіжжя, бо там саме відкривали рудники. А тоді Донбас і Криворіжжя були однією губернією. Землю і хату в дідуся по татовій лінії забрали ще в 1929 році, так що я тепер повторив його долю. Такий новий оберт ленінської спіралі (Сміється). Я нині теж ні в село своє не можу повернутися, ні в Луганськ... Діда потім вислали на Урал, десь він там і загинув. Батько мій родом з Широкого – це тепер районний центр біля Кривого Рогу. А мати десь із Київщини. В її матері було красиве прізвище – Суховій, а прибране вже не таке гарне – Іскра. Обоє займалися переважно сільським господарством. Батько після статті Сталіна «Головокружение от успехов» 1930 року вийшов з колгоспу, а коли знову туди хотів повернутися, вдруге його не взяли. Тому він змушений був працювати на рудниках, а згодом пас громадську череду. Після війни став уже колгоспником, бригадиром. Мати теж працювала в колгоспі, а потім господарювала вдома. В сім’ї було восьмеро дітей, я наймолодший. І тільки мені батько дав можливість здобути середню освіту. На нього так вплинув ХХ з’їзд: він побачив зміни і вирішив, що я маю навчатися далі. Інші мої брати і сестри закінчили чотири чи сім класів, у подальшому навчанні батько не бачив перспективи. Мій старший брат, 1940 року народження, хотів кудись вступати, але для цього мав завірити в сільраді автобіографію. Навіть коли батько працював у колгоспі, діти змушені були писати, що вони – діти середняка, а це перекривало всі дороги. Ще один мій брат, 1925 року народження, розповідав, як із нього знущалися вчителі, бо ж дідусь і бабуся – куркулі, батько – середняк, тож яка охота після того далі навчатися?

Мені пощастило вчитися в українській школі, бо 1964 року, коли я вступив до Київського університету, мою школу перевели вже на російську мову викладання. Мене ж ніщо не спонукало бути неукраїнцем. Я не міг до кінця повірити в радянський устрій, бо ж знав долю своїх батьків і братів, яких усе життя переслідували. Хоча, якщо розібратися, справжнього соціалізму в Союзі і не було, бо ж виявилося, що соціалізм – то у Швеції.

А ось вірші у школі я починав писати російською мовою. Це наслідок диглосії, коли російська мова позиціонувалася як вища, бо ж вона з Москви, зі столиці, а українська – як нижча мова. Тобто на початках я теж був результатом тієї русифікаторської роботи, вважав себе українцем, але писав російською. В цілому ж я виростав у нормальному україномовному середовищі. Вся Україна ж не говорить як диктори на телебаченні, хоча й ті помиляються. У старшого покоління мова була чистіша, молодше вже говорило з русизмами і жаргонізмами. Спочатку шахта наша була біля села, а коли ж робітників почали возити в інші селища з інакшим мовним середовищем, вони змушені були адаптовуватися. Російська ставала психологічним самозахистом – людина не хотіла себе протиставляти своєму колективу. Я в селі чистою літературною українською теж не говорив, як і російською. Спілкувався тією ж мовою, що і всі навколо. А взагалі промислові населені пункти з шахтами, заводами були в основному російськомовними, а сільськогосподарські – україномовними. У цьому є логіка: чужі в колгоспи не могли потрапити, тоді як на шахтах і заводах була мішанина людей. Цікаво, що якраз непромислові території Луганської області нині й не окуповані.

У моєму селі ще збереглася природа, бо ж навколо все поруйновано шахтами, териконами, дорогами. На території нашого колгоспу була найвища точка Донбасу – Могила Мечетна, і звідти багато річок починається. Чимало у нас балок, ярів, струмків, дубових лісів. Багато хто захоплюється степом, а я його негативно ще з дитинства сприймаю, коли доводилося цілими днями овець чи телят пасти на спеці. Тому я найбільше любив залишки лісів. Але так само не маю я до того прив’язаності. В селі складно жити замкнуто. Я був адаптований у сільську громаду, бо працював на шахті, потім – у радгоспі. А нині моє село таке ж, як і інші по Україні – так само деградує. Такі ж самі колгоспи були і на Львівщині, і на Полтавщині, і на Луганщині. Такі ж самі сільради, такі ж самі податки на дерева, на землю... І специфіка роботи в радгоспі така ж сама. Я не виокремлював себе з того середовища і не наголошував, що ось я щось читаю, в розмовах себе стримував, щоб не показувати свою начитаність, якусь вищість. У кризові 90-ті тримав дві корови, здавав молоко за копійки, але то рятувало. Сіно ще треба було вчасно скосити, так само не запізнитися з полінням, город тричі на рік перекопати... То мука. Це Толстой міг за сохою сфотографуватися, бо то для нього розвага була. А коли саме таке твоє щоденне життя...

Дружина моя теж була з мого села – працювала в бібліотеці. У неї було дуже багато роботи – все домашнє господарство на ній. Вона не лише підтримувала мою любов до поезії, але й не перечила, що я, маючи невелику зарплатню – сто рублів, – майже всю її віддавав на «Книгу – поштою». У сім’ї все тримається на спільних обов’язках. Особливо, коли з’являються діти і виникає повинність перед ними. А ще – на повазі одне до одного.

У дружини ж могли з’являтися думки, що вона зіпсувала своє життя зі мною, але такого не було. Ми разом прожили одинадцять років.

Я не виховував синів якось спеціально. Ніде не підкреслював (і в сім’ї теж), що я поет. Хіба розмовами, прикладом виховував хлопців. Старший син майже нічого не читав, був звичайною людиною. Пішов до армії, згодом мав влаштуватися на шахту, та не довелося працювати – розбився на мотоциклі... Молодшого сина намагався зробити україномовним, хоча викладачі в Луганську дуже слабко володіли українською. Згодом Євген викладав у ліцеї українську мову, літературу й історію, доки від нього не почали вимагати, щоб розповідав про Ворошилова, Леніна, Сталіна і «Молоду гвардію». Він погодився, але сказав, що говоритиме про них правду. Потім ще йому пропонували в одній школі викладати історію російською мовою – і він на це не погодився. Тому Євген відійшов від викладання. Якийсь час був заступником голови обласного осередку Руху.

У вас песимістична поезія, ви ніде не працюєте, в армію не хочете йти

Рік життя в Києві із 64-го по 65-й не був переламним. Я навчався два семестри в Київському університеті, але пропускав часто лекції, бо не зрозумів системи навчання. Мені імпонувало, як навчаються на Заході, де на лекції ходити необов’язково – варто тільки складати заліки й іспити. Подумав, що і в нас так можна. А виявилося, що все, як у школі, – зі старостами, які стежили за відвідуваністю лекцій. Але час був добрий, я вже був знайомий із Дзюбою та Світличним, завдяки їм того року багато прочитав такої літератури, якої не можна було в бібліотеці дістати. Шістдесятників тоді ще не переслідували. Очевидно, на ті знайомства вплинуло те, що ми були земляками, до того ж і Світличний, і Дзюба дуже прихильно поставилися до моїх віршів.

У моєму житті особливу роль відіграла пропозиція КҐБ співпрацювати з ними. Вони підходили, якщо згадувати роман Владіміра Дудінцева «Белые одежды», з «високого берега». «Ти радянська людина?» – запитували. «Ну, так, радянська» – «А чого ж ти не хочеш нам допомагати?» Я жартував, хоча вони все серйозно сприймали: «Якщо ви мене вважаєте незамінною людиною у ваших органах, беріть мене до себе, одягайте форму, погони із зірочками – і я буду з вами працювати». Якби я не був знайомий зі Стусом, Світличним, Дзюбою, Сверстюком – людьми, яких називаю святими, – мені б важко було відмовитися. Бо якщо відмовляєшся, значить, ти автоматично проти радянської влади.

Згодом під час «перебудови» журнал «Україна» опублікував зі мною інтерв’ю, в якому я висловлював свою вдячність КҐБ за те, що мене не вбили. На мою думку, мало хто відмовлявся з ними співпрацювати. В Москві в часи «перебудови» журналіст Щекочихін почав писати про цей інститут стукацтва, але – загинув. Україна вже двадцять чотири роки незалежна, а ніхто за весь час не зізнався, що був стукачем, навіть не кажуть, що їм пропонували і вони відмовилися. Юрій Щербак колись пояснив, чому не ходив ніколи в Спілку письменників – бо там були самі стукачі.

Після відмови спочатку затримали вихід моєї першої книжки у так званій «касеті» – це коли десять книжечок під однією паперовою обгорткою виходили. У видавництві мені лише віддруковану обкладинку невиданої книжки подарували. Видання мало з’явитися в 1967 році. Остання розмова з КҐБ у мене була в січні 1968-го, коли я ось-ось мав іти в армію. За рік до того я їздив вступати в Літературний інститут, пройшов творчий конкурс, але мене не допустили до іспитів без прописки. Хотів у такий спосіб уникнути призову, бо, якби вступив, не взяли б в армію. Але КҐБ переграти було неможливо. У них на руках було три козирі – книжка вийде, навчатися допоможуть (пропонували, правда, не філологію, а сільгоспакадемію), в армію не підеш. У приміщенні КҐБ в Алчевську я жодного разу не був, увесь час мене викликали у військкомат, але говорити зі мною приїжджали каґебісти. Кілька днів я пробув у Луганському КҐБ, де сидів у кабінеті слідчого. Мені виписали повістку у військкомат на п’ять днів. Я працював ще тоді на шахті і здавав ті повістки у відділ кадрів. Пізніше одна дослідниця збирала матеріали про мої переслідування, і я їй сказав, що нічим не можу це довести, бо навіть таких доказів у мене не лишилося.

Ну, а коли я остаточно відмовився співпрацювати з КҐБ, буквально наступного дня з видавництва «Молодь» прийшов лист-виклик. Приїжджаю і дізнаюся, що вихід книжки затримується. Один з редакторів – успішний письменник Валерій Гужва – повів мене майже за руку в ЦК комсомолу до секретаря Тамари Главак, і та почала пояснювати, чому не виходять мої вірші: «У вас песимістична поезія, ви ніде не працюєте, в армію не хочете йти». А я кажу на те: «Вірші в мене й інші є, в армію збираюся, а не працюю, бо ж вступав у літінститут»... І я пішов в армію. Звідти ще написав листа тій Главак, але вже нічого не змінилося: працюйте далі.

Причиною для переслідувань були не стільки вірші, як знайомства. Мене ж і з Донецького університету відрахували, бо я давав Сашкові Тесленку (він згодом став письменником-фантастом) читати «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» Дзюби, і він на якихось зборах зачитав звідти вступну частину – про сучасність. Тоді почалися зі мною бесіди. Серед інших – і з професором Стебуном, тим, який переслідував ще Рильського. Я запитував тоді, чому жоден предмет в університеті не читається українською, окрім мови й літератури. Їхня мета була, щоб оце вільнодумство (слово «дисиденти» прийшло пізніше із Заходу) не поширювалося. Тому мене відрахували. Пізніше став відомим лист першого секретаря Донецького обкому Дегтярьова до ЦК, де він доповідав, як було «предотвращено попытку националистической пропаганды».

Іноді я думаю: який я дурень, що протестував тоді і зіпсував собі життя! Інші й попродавалися, і мовчали, і зробили кар’єри, і дітей повивчали...

Згадаю ще приклад Надії Кир’ян, яка навчалася в Київському університеті, а потім познайомилася з колом Дзюби і Світличного. Її відрахували, здається, з третього курсу. Наступного року Надії вдалося вступити в інститут іноземних мов. Провчилася вона якийсь час, доки інформація дійшла до КҐБ, – і потім знову її відрахували за те, що вона втаїла попереднє відрахування. Чинили це для того, щоб вона відсторонилася від того кола.

Світличний із Дзюбою мене «зіпсували»: я думав, що всі люди такі, як вони, а виявилося, що таких дуже мало

Я добре почувався тільки під час «перебудови», коли бачив, що якісь зміни починаються. А раніше ще був один гарний рік після школи – я працював на шахті, мене почали друкувати, критики непогано сприймали. Була ще перспектива вступу до університету, бо потім її закрили зовсім і після армії я й не намагався нікуди вступати. На шахті легко працювалося, і в мене перерви були в самій роботі, коли я міг готуватися до вступу: вчив німецьку, вірші Вінграновського... Все збирався йому про той епізод з мого життя розповісти, але подумав, що він це сприйме так, наче я підхліблююсь до нього. Але згодом про своє захоплення його віршами все ж написав (йдеться про поезію Голобородька «Мої вірші Вінграновського». – Авт.). На шахті була шестигодинна робоча зміна, хоча інтенсивної роботи години чотири: якщо ми закінчили доставку матеріалів і порожні вагони видали нагору, можна було йти додому. Я писав про це в листах, і КҐБ побачило, що занадто мені добре, і мене з шахти витіснили, тому я змушений був іти в радгосп, де спочатку працював електриком. Спілкуватися з однодумцями я вже не міг, так само як і їздити до Києва. Лишалося тільки листування, щоправда, листуватися зі мною хотіли не всі. Писали Микола Сулима, Сергій Білокінь, Василь Рубан, Василь Стус... Я чув, що каґебісти говорили, мовляв, якби я у 1972 році був у Києві, мене б посадили. Але можна було використати й інші важелі – просто створити нелюдські умови, залишивши проживати в рідному селі. Там мене врятували книжки.

Іноді я говорю, що Світличний із Дзюбою мене «зіпсували»: я думав, що всі люди такі, як вони, але пізніше виявилося, що таких дуже мало. Та знаменита квартира Світличного була насправді знущанням над ним. Це була одна кімната, яку він перегородив. Іван сам змайстрував стелажі для книжок. Згодом Світличний підселив до себе сестру Надію. Вперше я до нього потрапив, коли був на семінарі в Ірпені. Повіз мене до нього поет Анатолій Таран. У Світличного був портативний магнітофон «Весна», на який він мене записав, – і то була така увага, таке якесь визнання! Згодом, коли я до нього приходив, він давав мені навушники для прослуховування записів Симоненка, Вінграновського... Тоді я не розумів, що ж я не просто приходив, а забирав у нього час. І не казав він ніколи: вибач, мені треба працювати. Іван був людиною дуже демократичною, він не хотів відштовхувати тих, хто до нього тягнувся.

Зі Стусом я познайомився на якомусь вечорі у Спілці, коли ще навчався в Києві. Познайомилися як земляки, потім часто бачилися у Світличного. Коли ж усіх моїх друзів відрахували і я не міг переночувати в них у гуртожитку, я часто зупинявся у Василя – у Святошині був такий двоповерховий будинок, в якому його сім’я займала перший поверх. У Донецьку згодом зустрічався з його батьками. Коли Василь був у таборі, а потім на засланні в селі Матросове на Колимі, наш спільний знайомий письменник Олег Орач з ним листувався. Згодом у «Літературній Україні» він опублікував Стусові листи. І в одному з тих листів Стус писав: «Приїжджай до мене. Я тебе зустріну не так, як В. Г.». В. Г. – то були мої криптоніми. І там же він запитував Орача, чому йому Володя Міщенко не пише – то теж поет з Донецька, який зі Стусом навчався. Згодом Орач усім дорікав, мовляв, ви нічого не робите для дисидентів, а я їздив до Стуса. Хоча багато хто сумнівається, що Орач до Стуса їздив, але таки листувався. А я не листувався, бо боявся. Знав, що для тих, хто сидів, листування було лімітоване – лист на місяць. Але до них листи могли надходити без обмежень – і з-за кордону могли надсилати. Та я б усе одно не писав. Не тому, що за цей лист мене схопили б і посадили, але я знав, що КҐБ використовував тисячі способів, аби зіпсувати людині життя.

З Миколою Бажаном листувався пізніше – то вже був десь 1980 рік. Не пригадую, хто сказав: якщо хочеш видати книжку, звернися до Бажана. І я йому написав – усі ті листи збереглися. Але з того нічого не вийшло, і листування потроху затихло. Взагалі, треба було відразу називати об’єд- нання літераторів Спілкою народних письменників, бо ж багатьох авторів брали, як того ж Миколу Нагнибіду, прямо від верстата. А Бажан не впи- сувався в те середовище, бо був великим інтелектуалом.

Був я знайомий і з Андрієм Малишком. Десь навесні 1964 року обговорювали творчість кількох молодих українських авторів у Спілці, серед яких був і я, а Малишко головував на тому засіданні. Коли йому стало відомо, що я вдруге вступав до університету і знову не набрав необхідних балів, він попросив декана переглянути те рішення. Я про це дізнався лише згодом, але справді після тієї розмови отримав телеграму з викликом – якраз у той час, коли мене вже обстригли і мали забирати в підводники. Цікаво, що та телеграма надійшла від В’ячеслава Чорновола.

Тоді Малишко був для мене класиком, бо ж у школі вивчався його знаменитий «Прометей». Тепер видно, що та тема дуже фальшива і висвітлена по-радянськи, недаремно ж Малишко за «Прометея» отримав Сталінську премію. Вчителем моїм він не був і я його не наслідував. Більше на мене впливали шістдесятники.

У мене вірш починається з образу, а не з бажання написати про щось

Мій перший літературний учитель – ранній Тичина. На мене вплинули його цикли «Пастелі» та «Енгармонійне» – такі образні метафоричні вірші. Впливав потім своєю метафоричністю Вінграновський. Усі чомусь тепер не хочуть говорити про вплив російської поезії на шістдесятників. Але ж Симоненко, наприклад, виріс на сміливих віршах Євтушенка. На мене, зокрема, вплинули ранні вірші Єсеніна, з якими він долучився до російського угруповання імажиністів. І ще закордонні верлібри. Люблять наші поети розповідати, як на їхній творчості позначилися народні думи, приміром. І так само не згадують, хто на них уплинув із закордонних авторів, бо хто ж тоді був доступний? Хіба комуністи Пабло Неруда і турецький поет Назим Хікмет. Найчастіше мені траплялися переклади Хікмета. Терміну «Розстріляне Відродження» я ще у 60-ті не знав, хоча на першому курсі до мене вже потрапляли «Літературно-науковий вісник», «Сучасність», якісь окремі збірки Маланюка, якого тоді визначали як фашиста. З наших сучасників згадаю Павла Мовчана. Колись мою увагу привернув його вірш «Білі чоловічки». Тепер я Мовчанові кажу, що він на мене вплинув, а сам перестав писати верлібри. «Білі чоловічки» мене переконали, що вільні вірші і в наш час можливі, а не лише в 20-ті, коли Тичина писав.

У рік мого навчання в Києві сформувалася так звана Київська школа поезії. Потім у столиці я бував лише зрідка. Мене часто запитують, що ця школа мені дала. Так наче вона існувала до цього, а тут першокласник Голобородько з Донбасу з’явився і підучився. Вже до того договорилися, що я писав римовані вірші, а коли познайомився з Київською школою, почав писати лише верлібри. Все було не так. Ми жили в одній кімнаті в гуртожитку Київського університету – Віктор Кордун, Василь Рубан і я. Микола Воробйов навчався на філософському, тому жив в іншому гуртожитку. А з Михайлом Григорівим ми тоді, може, разів п’ять бачилися. Зазвичай усі зустрічалися біля кафе «Київське» навпроти колишнього пам’ятника Леніну. Рубан тепер вважає, що то через назву того кафе так школу назвали, і навіть звертався до депутата Київради з проханням знову повернути колишню назву тому закладу. Я жартую: виходить, наче від назви кафе, де троє зібралися, по рублю скинулися, школу назвуть?! Насправді ми збиралися в тому місці, бо вже нас відрахували звідусіль, але студенти з жовтого корпусу ходили тією дорогою на тролейбус, і там було зручно зустрічатися.

«Еней» був не для нас – то для майновитих і грошовитих класиків, які одержували гонорари, до того ж в «Енеї» можна було говорити не все, бо ж стіни там мали вуха. Тож місце біля кафе було обрано абсолютно випадково. Це, здається, Калинець колись під час зустрічі з Кордуном у Львові сказав, що от є така Київська школа з подібною до нього поетикою.

Щоб нас розсварити, колись Валерій Ілля назвав Київську школу школою Голобородька. Моє захоплення верлібрами справді вплинуло і на цих хлопців. Не тому, що я писав щось видатне, просто вони побачили, що таке беруть до друку. Тоді взагалі мало в кого ще вірші були. Рубан писав російською, і його улюбленим поетом був Роберт Рождественський. У Кордуна віршів узагалі не було. Григорів до нас лише у 1968 році приєднався, коли, як вважають деякі історики літератури, Київська школа вже розпалася. Тільки Воробйов натоді вже друкувався в Черкасах і був знайомий із Симоненком.

Російський теоретик літератури Виноградов сказав, що школи можуть виникнути лише навколо одного поета – школа Пушкіна, приміром. І тому Нью-Йоркська група, а не школа, бо то об’єднання авторів з різною поетикою, і кожен з них на момент об’єднання вже мав книжки. Хоча була ще так звана Лаврська школа, бо ж у Лаврі на кінофакультеті працювали Олег Лишега і Микола Воробйов.

Ніколи себе високо не оцінював і не вважав, що маю якийсь винятковий дар. Може, відмова у друкуванні явила таку самооцінку. Я не пам’ятаю свої перші вірші, написані російською. Вони створювалися, так би мовити, в робочому порядку – я тоді тільки вправлявся. Навіть ставив перед собою завдання, що ось почнеться новий рік і я буду щодня зранку писати вірш. У мене багато й написаних українською початкових віршів не збереглося. Свідомо я почав писати вірші десь у десятому класі. За рік я вже відвідував літоб’єднання, а після закінчення школи мав публікації в районній газеті в Лисичанську і в обласній у Луганську – тоді то ще було україномовне видання.

Журналіст Віталій Абліцов видав мої листи до нього зі вступною статтею. Якось я написав кілька віршів російською, і їх надрукували в газеті Тихоокеанського флоту, яка поширювалася серед військових. І ось у тій своїй статті Абліцов, який навчався у Владивостоці, згадує про ті мої вірші і запитує, як би, цікаво, Голобородько тепер відреагував на ті поезії? Знаєте, всі компроміси, які були в моєму житті після пропозиції КҐБ у січні 1968 року щодо співпраці, від якої я відмовився, були дрібницями. Компромісами були й армія, і два вірші російською, і мій лист до Главак.

Моє звернення до верлібру не було сліпим наслідуванням зразків Мовчана чи Хікмета. Це відбулося тому, що у віршах зі строгою метрикою часто доводилося втискати якийсь образ у певні рамки – розміри. Через це постійно щось втрачалося. В мене вірш починається з образу, а не з бажання написати про щось. Верлібр же дозволяв цей образ вводити в текст вірша в його повноті. Був період, коли я якесь речення в дужках навіть додавав – то були такі додаткові рівні початкового образу. Я відразу відкинув абстрактну лексику і так звану поетичну мову. Вона насправді існує. Достатньо початківцям оволодіти нею – і вони вже стають поетами (найлегше цією мовою оволодівають поетеси). Може, я тією мовою не володів (і то добре, бо мені довелося вигадувати власну поетичну мову), але після того, як відкинув її, мені відкрився шлях до звичайної природної мови.

Поетичні образи виникають абсолютно випадково – я не сиджу за столом і нічого не створюю спеціально. Якщо вірш з якимось важливим для мене образом мене не задовольняє, я той вірш знищую, але образ намагаюся передати в іншому тексті. У мене є течка з недописаними речами. Я до них повертаюся: правлю лексику або змінюю послідовність якихось періодів. Коли приходить образ, стараєшся все швидко записати, а потім уже починаєш над тим віршем працювати. Ось думаю написати хороший вірш за мотивами народних пісень (читає записи на полях старої газети, яка слугує поетові своєрідною течкою для написаних віршів. – Авт.): дівчина називає парубка словом «миленький», дівчина накриває слід парубка листочком... Вірші записую від руки, лише потім набираю на комп’ютері. Іноді дописую на замовлення – коли є десь можливість добірку надрукувати. Тоді я беруся викінчувати все, створене поспіхом. Мене задовольняє раз на рік видавати добірку в «Українській літературній газеті» – і книжки мені не треба. Газету більше людей прочитає, ніж книжку.

У мене вдома є такий зошит А4-го формату під назвою «Водохреща», в який я з 1992 року записую різні свої інсайти – якісь думки, образи. Колись Іван Андрусяк запитав, чи є в мене дитячі вірші. Я прогорнув ті свої записи – і переписав тексти для збірки «Віршів повна рукавичка». Хоча якщо мою поезію проглянути, то вона вся дитяча (Сміється).

Нобелівської премії достойні мої дослідження казок, а не вірші

Спеціально я сидів над віршами, коли працював над поетичним циклом про триста шістдесят п’ятьох птахів, які водяться в Україні. Збирав з різних фольклорних джерел (прислів’їв, прикмет, повір’їв) згадки про того чи іншого птаха, впорядковував їх і робив якісь такі викінчені тексти – від назви птаха до метафоричного значення. Місця їхнього проживання, спів, зовнішність – це треба знати, але мене птахи цікавлять передовсім як фольклорні образи. Тобто це цікавість не орнітолога, а людини, яка хоче створити цілісний текст із розкиданих по різних фольклорних джерелах згадувань птаха. Віршів про птахів мало бути триста шістдесят п’ять, причому матеріал я зібрав на всіх, але текстів написаних менше. Я все вірив, що спочатку дозбираю матеріал, може, якісь назви птахів у діалектних словниках знайду, які майже всі з інтернету скачав. Але спробуйте словник діалектів опрацювувати! (Сміється). Сторінка за сторінкою – то страшне! Я перед собою ставив завдання – опрацьовувати десять сторінок щодня – більше не витримував. Але нині птахів я відклав убік, бо захопився казками.

Колись вирішив, що, аби бути українцем, треба знати наш фольклор, бо саме у ньому можна знайти на противагу радянським цінностям цінності українські. Я цікавився не стільки піснями, скільки загадками, в основі яких – метафора. Якийсь час вивчав думи, бо вони наближені до верлібру, але нічого там не знайшов. Хоча є в мене вірш-стилізація думи «Міждо мир хрещений». Казками зацікавився випадково – звідтоді дев’ятнадцять років минуло. Досліджуючи фольклорні джерела для віршів про птахів, раптом вирішив написати про весілля. Почав збирати матеріал і зрозумів, що до нього ще ж мали бути і сватання, і вечорниці, і дорослішання наречених... Якісь обряди я застав ще у своєму дитинстві: було гільце на весіллі, існувала традиція, коли хлопець перед проводами в армію ходив у стрічках селом і прощався з усіма. Застав ще толоку – коли люди на вулиці замішували глину й починали комусь житло будувати. Несподівано я запитав себе: чи не було те, що я тут розшукую, вже сказане у казках? Так я почав досліджувати казки і проектувати їх на весільний обряд. Одній інтерв’юерці я сказав, що Нобелівської премії достойні мої дослідження казок, а не мої вірші (Сміється).

Тепер я знаю значення кожної казкової метафори: змій, дівчина, відьма, упир (про нього я написав у збірнику «Франко. Перезавантаження»). Те, що упирі справді існують, я зрозумів на підставі нашого фразеологізму «пити кров». Якщо в інших культурах цього фразеологізму немає, але упирі є, значить, вони прийшли з нашої культури. Етимологія подає неправильне значення слова «дівчина», тоді як у мене внутрішнє значення цього слова – «та, на кого можна тільки дивитися». У весільному обряді важливу роль відігравала комора, бо перед нею дівчину символічно перетворювали на жінку – обрізали косу й одягали жіночий головний убір. Парубок же за весь час спілкування з дівчиною мав право тільки дивитися на неї. Це така моя наукова робота – я досліджую семантику казки.

Усі вважають, що казки – це чиста фантастика, хоча насправді в кожної казки є конкретний зміст. Знайти матеріали ці нескладно – є кілька десятків томів «Етнографічного збірника» – вони викладені в інтернеті. Я їх скачав на свій комп’ютер і поступово роздруковую. Потім казку набираю, розбиваю кожен сюжет на вступ, основну частину, розв’язку – і знову роздруковую. Деякі казки лемківськими діалектами у записах Гнатюка часом я набирав три дні. Окремо до кожної казки подаю свої коментарі. У мене десь уже зо дві з половиною тисячі сторінок самих казок набрано і роздруковано. Деякі статті я публікував у «Кур’єрі Кривбасу» і наукових збірниках.

У «Маленькому принці» Екзюпері є епізод про турка, який відкрив зірку і поїхав на якусь конференцію робити доповідь. Одягнувся в національне вбрання – феску, шаровари. Але на конференції його відкриття не завважили. Коли ж він удруге приїхав туди робити ту ж саму доповідь в європейському костюмі, його сприйняли. Так і в мене. Зробивши якісь відкриття в казках, я зрозумів, що треба буде друкувати їх у наукових виданнях, тільки ж хто візьме мої дослідження, коли в мене вищої освіти немає? У 2002 році я вирішив здобути ступінь магістра. В Луганську злякалися, бо подумали, що я захочу викладати поетику – там тепер є спеціальність «Літературна творчість». Таких мотивів у мене не було – це б відбирало багато часу. Я не планував жодну дисертацію захищати, але монографію видав би. Навіщо мені наукову кар’єру в сімдесят років розпочинати? Ось тільки всі ті мої дослідження лишилися в Луганську...

За незалежності я побував з невеличкою літературною делегацією в Берліні. Ніщо мене там не вразило. Місто таке ж саме, як і Луганськ. А ось у Канаді все інакше побудовано – більш розкидано, скрізь ці двоповерхові будиночки понад дорогою. Там відбувався Міжнародний фестиваль авторів, на який мене запросили. Потім я жив трохи у приватному будинку в українців, які вирішили мене познайомити з країною. Пригадую, як дружина Віктора Морозова Мотря Онищук розповідала, що, коли у 1970 році вийшла моя книжка українською мовою в Балтиморі, то у школі, де вона навчалася, з неї переписували вірші і передавали з рук у руки. Мені якраз і було важливо, що мене там знали не старі націоналісти, а саме тодішня молодь. Один місцевий українець запитав тоді, чому б мені не лишитися в Канаді. Але що б я там робив? У Луганську немає України, але ж то Україна! Ніякий комфорт цього б не замінив.

Українська поезія розвивається. Молоді поети сьогодні в набагато вигіднішому становищі, ніж ми. Я вишукував по рядку із закордонної поезії в різних монографіях чи в «Иностранной литературе» – Рене Шара чи Еудженіо Монтале. Молодим ця література тепер доступна і в перекладах, і в оригіналах – адже ж є можливість вивчати мови. Я не вивчав мови, бо ні можливостей не було, ні якоїсь перспективи – що би я тими мовами читав? Тому поезія розвивається в нормальному руслі. Читаю «Літературну Україну» – там часто друкують вірші ще з такою радянською поетикою. Але тепер ось молоді надарували мені в Ірпені своїх книжок. Перечитав збірку Олега Коцарева – я називаю таку поезію живою, бо в ній є іронія. І Коцарев, і, скажімо, Жадан описують міські реалії. Я таке постійно відкидав, бо вважав, що урбаністичні цінності руйнують питомо українську культуру.

Я все життя керувався єдиним правилом під час творення своїх віршів: довіряти самому собі. Тому я би порадив молодим авторам, щоб жодні сторонні фактори їх не стримували. Коли виробиться якесь розуміння поезії – довіряйте йому. І не пишіть на замовлення, не пишіть кон’юнктурні речі – не зважайте на те, що нині читають, а що – ні. Все інше з’явиться завдяки життєвому досвіду і читанню.