Василь Миколайович Шкляр народився 10 червня 1951 року в с. Ганжалівка на Черкащині. Навчався на філології Київського та Єреванського університетів. Працював науковим співробітником Центрального державного історичного архіву, політичним журналістом, редактором відділів прози в журналах «Ранок» і «Дніпро», прес-секретарем Української республіканської партії, головним редактором видавництва «Дніпро», заступником голови Національної спілки письменників України. 1998 року балотувався до Верховної Ради від виборчого блоку «Національний фронт», 2012-го – від Української платформи «Собор». 2015-го ввійшов до політради партії «УКРОП».
Автор збірок повістей та оповідань «Перший сніг» (1977), «Живиця» (1982), «Чорне Сонце» (2015), «Треба спитати у Бога» (2019), романів «Праліс» («Тінь сови», 1986), «Ностальгія» (1989), «Ключ» (1999),«Елементал» (2001), «Кров кажана» (2003), «Репетиція сатани» (2006), «Залишенець», «Чорний Ворон» (2009), «Маруся» (2014), «Троща» (2017), «Характерник» (2019),«Заячий костел» (2024) та книжок для дітей «Черешня в житі» (1983), «Песик Гав, соловейко, джміль і два жолуді» (2016), «Помста Баби Яги» (2017).
Перекладав з вірменської, новогрецької та російської мов, зокрема переклав «Тараса Бульбу» М. Гоголя. Твори В. Шкляра вийшли англійською, болгарською, вірменською, словацькою, португальською та іншими мовами.
У 2019 році вийшов фільм «Чорний ворон» за романом Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон». Лауреат премій «Золоте перо» (1995), «Золотий Бабай» (1999), «Коронація слова» (2002), «Спіраль століть» (2003), «Айстра» (2012), відзнака «Золотий письменник України» від «Коронації слова» (2015), всеукраїнської премія імені Василя Симоненка (2019), премії імені Михайла Коцюбинського (2020). 2011 року відмовився від Національної премії ім. Т. Шевченка, попросивши перенести вручення нагороди на той час, коли при владі не буде Д. Табачника. Згодом у Холодному Яру письменнику вручили Народну Шевченківську премію. Живе в Києві.
24 травня 2017 р., Київ
«Правду кажучи, я не люблю інтерв’ю, бо ніколи не говорю в них те, що думаю в цей момент. Думками я завжди в інших світах», – починає нашу довгу розмову в своїй квартирі на київських Позняках Василь Шкляр. Нелюбов до спілкування з журналістами, очевидно, була однією з причин наших кількамісячніх спроб домовитися з ним про зустріч, хоча цього разу наклалася ще одна перепона – Шкляр якраз дописував свій новий роман «Троща», а в такі періоди мало що змусить письменника перервати працю.
Над робочим столом у кабінеті пана Василя висить фотографія отамана Холодно ярської республіки Василя Чучупаки, на інших стінах у вічі впадають дві схрещені шаблі, картина, на якій «помістилася» вся повість «Чорне Сонце», портрет Шевченка з бурштину й кілька полиць із книжками, серед яких переважають видання творів Шкляра різних років та різними мовами (решту своєї бібліотеки він перевіз у Хлипнівку на Черкащині).
Час від часу пан Василь виходить на балкон палити. Ця шкідлива звичка у нього ще з Єреванського університету, куди він потрапив за обміном студентів, але для нього це скоріше ритуал, аніж спосіб заспокоєння: під час інтерв’ю і презентацій завжди вражає внутрішньою рівновагою, яку не похитнути жодними запитаннями. При цьому в літературному середовищі за письменником давно закріпився образ людини, яка любить збурювати громадськість.Тут можна згадати і першу повість «Сніг», яку радянські редактори назвали надміру еротичною, і «антицерковний» трилер «Кров кажана», і «ксенофобські та антиросійські настрої» в його історичних романах, і різкі висловлювання про відокремлення «неукраїнських регіонів», і, звісно, відмову від Шевченківської премії в часи Януковича-Табачника. Зрештою, і в цьому інтерв’ю не обійшлося без суджень, які багато хто назве суперечливими й неоднозначними.
Що точно не можна заперечити, так це вміння Василя Шкляра відчувати час і пропонувати українському читачеві саме ті теми й жанри, яких той найбільше потребує.
Він починав із «тютюнниківських», сповнених виразних деталей і точних характерів оповідань та повістей. Далі різка зміна курсу – й наприкінці 90-х письменник береться заповнювати до того порожні жанрові ніші й пише перший інтелектуальний український детектив «Ключ». І ще один вододіл (чи не найглибший) у Шкляровій творчості прокреслить «Чорний Ворон», який започаткував довготривалий етап історичних «романів-міфів».
Здавалось би, в кожен із цих періодів перед нами абсолютно інший автор, поза тим нескладно помітити, що в усіх текстах Василя Шкляра є спільне: продумана композиція, увага до мови, впізнаваний стиль і сюжет, який тримає вашу увагу до останньої сторінки. Таку ж саму чітку структуру, схоже, має і життя письменника, який не боїться довгих творчих перерв, понад усе зневажає метушню і вірить, що справжня література народжується лише з насолоди.
Людина має обрати свій шлях і не розпорошуватися на дрібниці
Мої дні складно узагальнити, бо у мене взагалі немає розкладів. Я живу хаотично й ніколи не працюю з примусу. Часто у мене бувають тривалі перерви – можу й рік не писати. Хоча це нічого не означає, бо робота буває і вві сні – на рівні підсвідомості. Багато років мені снилося, що я написав незвичайну річ – свіжу, з новою стилістикою, – заніс її у видавництво, але, оскільки це був злам епох, мій рукопис загубився. День і ніч я його шукав, але всі редактори, які мене зустрічали, лише розводили руками. І тільки тепер, коли я дописав роман «Троща», мені здалося, що це ж і є той твір, який я так довго не міг знайти.
Завершивши якусь річ, я ніколи відразу не сідаю за наступну. У мене завжди є кілька задумів, які борються між собою, і я не знаю, який із них переможе і всотає в себе всі ті деталі, які б мали бути в інших. Але, взявшись урешті-решт за роботу, працюю, як скажений. І тут уже дозволяти собі перерви не можна, бо інакше я вийду з часу, про який пишу, й у нього буде дуже складно повернутися. Я так глибоко занурююся в писання, що для мене в цей період не існує ані презентацій, ані інтерв’ю. Закінчивши черговий текст, свідомо відходжу від літературної праці – гуляю, байдикую, мандрую чи їду на риболовлю.
Хата, в якій я народився, кілька років тому згоріла. Якраз я приїхав у Ганжалівку з одним фотокореспондентом, і треба ж так – саме того дня сталася пожежа. Але та хата давно вже пустувала, бо, коли ми переїхали в Звенигородку, батько купив для бабусі хатину в Хлипнівці, куди я й до сьогодні весь час їжджу. Це дуже мальовниче місце: по один бік – ліс, по другий – річка Гнилий Тікич. Тут мені найкраще. Раніше часто їздив за кордон, але, відколи почалася війна, жодного разу не виїхав за межі України.
Мені здається, як тільки я поїду, тут щось фатальне станеться. У Хлипнівці я ніколи не працюю, написав хіба що повість «Чорне Сонце». Там я відпочиваю, рибалю. Якби у мене був зайвий час, написав би книжку про риболовлю – вона була б практичною, але читабельною не лише для рибалок, бо я б її пересипав різними пригодами й бувальщинами.
Я не належу до тих людей, які в місті мріють походити босоніж по траві. Так само, попри сільське дитинство, нічого не вмію робити руками – навіть не знаю, як праску чи пральну машину ввімкнути. Звичайно, якщо буде потреба, зроблю все – й дім збудую, – але я вмію писати й не маю часу займатися чимось іншим. Людина має обрати свій шлях і не розпорошуватися на дрібниці.
Якщо Антонич був хрущем на вишнях Шевченка, то я – джмелем, який ріс на «Мальвах» Іваничука
Кожен має право говорити, що хоче, але у мене ніколи б не повернувся язик сказати щось проти шістдесятників. У нас же як тепер люблять оцінювати: той був комуністом, той набрався орденів, премій… Але треба пам’ятати найголовніше: для збереження нашої мови й культури шістдесятники зробили, мабуть, найбільше – часто на межі можливого. Згадайте, що навіть у 1920-ті, коли боротьба захлинулася і наші лідери розходилися хто куди, вони говорили молодшим, які лишалися: «Вступайте в партію, в комсомол, будуйте кар’єру – там ви зробите більше для України, ніж у тюрмі».
Бандерівці так само казали.
Звичайно, серед того покоління були ті, хто відкрито пішов проти системи, і ті, хто жив за її правилами. Наприклад, був шістдесятник, член КПРС Василь Симоненко, який дуже сильно змінив мою, ще школярську, свідомість. Пригадую, як мій дядько, інженер «Ленінської кузні», абсолютно зросійщений чоловік, одного дня сказав дітям, що відсьогодні він їм більше не «папа», а «тато». Виявилося, так на нього вплинув Симоненко.
Я багато говорив на ці теми з Михайлом Горинем. Він вважав, що, доки у російських тюрмах сидять українські політв’язні, Україна ще не вмерла.
Я тоді дивувався, чому їх тримали всіх разом – Стуса, Овсієнка, Сверстюка... Пізніше Левко Лук’яненко мені пояснив, що коли кількох патріотів поселяють в одному тісному просторі, першого дня вони говоритимуть про Україну, наступного – про шляхи досягнення незалежності, але вже за якийсь час почнуть тихо дратувати один одного, бо, наприклад, хтось палить, хтось кватирку не тоді відчиняє, а хтось має ще якусь звичку... Не знаю, що подіяло, але я сам був свідком того, як три великі тогочасні лідери – Лук’яненко, Чорновіл і Горинь – уже за незалежності не знайшли спільної мови й ніколи не співпрацювали.
З того покоління я також близько спілкувався з Валерієм Шевчуком. Я люблю його твори, особливо історичну прозу. Шевчук мене теж не раз публічно підтримував добрим словом, що додавало снаги.
Якщо говорити про авторів, які працювали в літературі з омисленням минулого, маю згадати Романа Іваничука. Ще в студентські роки на мене неймовірне враження справили його «Мальви». Потім на презентації «Чорного Ворона» у Львівському університеті я сказав, що якщо Антонич був хрущем на вишнях Шевченка, то я – джмелем, який ріс на «Мальвах» Іваничука. Роман Іванович постійно просив мене звертатися до нього на «ти», а я так і не зміг…
Насправді говорити про те, хто на мене впливав, складно, бо в підлітковому віці я не звертав уваги на ім’я автора, – мене більше цікавили назви книжок. Соромно зізнатися, але радянську класику зі шкільної програми я, можна сказати, не читав.
Після виходу «Ностальгії» 1989 року я фактично десятиліття нічого не публікував. Видавнича галузь лежала в руїні, а я в той час працював прес-секретарем Української республіканської партії. Та після такої затяжної паузи 1998 року за місяць написав роман «Ключ». Не буду лукавити: тоді був читацький запит на український детектив. Ну, і, звісно, мене зачіпало за живе, що всі навколо читали Марініну-Донцову. Тому я хотів створити свій детектив, але не дешевий, а інтелектуальний, і хоч трохи заповнити цю жанрову прогалину. Часто згадую, як Іван Кошелівець говорив, що філософські чи так звані серйозні твори, до яких завжди тяжіли наші автори, зможе створити будь-який вправний філолог, а ось «Анжеліку» в Україні написати немає кому. Ще студентом я усвідомив, що цікава україномовна книжка може стати інструментом українізації. Так, зрештою, і вийшло – цієї мети я досяг.
Водночас у мене не було мотивації написати канонічний детектив за всіма його законами. Я беруся оповідати якусь історію, не означуючи для себе її жанру. Якось почув про цікавий випадок: один хлопець зняв у Києві квартиру, а через певний час до нього перестав з’являтися господар. Я сам тоді якраз жив у центрі столиці – на Рогнідинській, 3, – тому міг поєднати почуту історію зі своєю власною. Взагалі, аудиторію приваблює географічна конкретика, їй подобається знаходити будинки й вулиці, згадані в тексті. Найцікавіше, що один мій читач згодом ту квартиру на Рогнідинській купив – про це я дізнався від хлопця, який приїхав до мене підписати примірник «Ключа» для нового господаря таємничого помешкання. Цього географічного принципу дотримуюся і в історичних романах. Описуючи зустріч Чорного Ворона з отаманом Гризлом біля містечка Мокра Калигірка я мусив вказати конкретне місце – де саме вони зустрілися: біля якого лісу, яру? І ось я написав, що вони зустрілися в Заячій Балці, а потім думаю: «Та ні, заєць – це символ страху, отаманам він не личать». І перейменував Заячу Балку на Лисячу, бо ж лис – мудрий і хитрий. Але врешті цим я теж не задовольнився: «Ледацюго, сідай і їдь у Калигірку, – сказав собі. – Подивися, які там місцеві назви!». Проїхавши двісті кілометрів, уже на під’їзді до Мокрої Калигірки, я раптом остовпів – побачив шляховий вказівник на… Лисячу Балку. Це містичний випадок, але прив’язки до реальних топонімів справді дуже важливі в літературі.
Кожен письменник має обрати, що йому дорожче, – світовий контекст чи власний читач
До написання історичних романів мене спонукала низка причин. Я родом з Холодного Яру, адже ця Територія Духу, як казав отаман Іван Лютий-Лютенко, простягалася від селища Лисянка на Черкащині до Чигирина. Тож краєм вуха я змалечку чув про ті події, хоча старші люди у нашому селі, ровесники холодноярівців, про них не говорили або робили це потай. Одного з моїх дідів називали «бандитом», але це слово в дитинстві здавалося мені романтичним і викликало в уяві образ українського Робіна Гуда.
Згодом я дізнався, що насправді дід був не бандитом, а вчителем і старшиною армії УНР. Пригадую також, як старші чоловіки часто збиралися біля сільської лавки й поринали в минуле: «Ти пам’ятаєш, як Трохим Голий заїхав у наше село? Побачив телеграфні стовпи, дістав револьвера, бах-бах – і дроти повисли». Цікаво, що наші місцеві дядьки довго гральні карти називали іменами отаманів – був відомий ватаг Туз, на королів казали Голий, Босий…
А 1993 року з’явився «Холодний Яр» Горліса-Горського, і мені було прикро, що автор завершив цей блискучий документальний роман подіями весни 1921 року – тобто часом розквіту повстанського руху. А яким же був наступний, найтяжчий, період? Згодом вийшла збірка документів «Героїзм і трагедія Холодного Яру», упорядкована Романом Ковалем та ще деякими істориками, і я зрозумів, що можна писати про ті події на документальному рівні. А після першого Майдану я дістав доступ до архівів СБУ, побачив багатство не читаних ніким документів і збагнув, що у мене є матеріал, на основі якого можна створити роман про залишенців – найтяжчий період повстанського опору.
Що глибше національне коріння тексту, то важче він піддається перекладу. Найкращі українські твори не перекладені або не мали розголосу за кордоном. А все тому, що література – це насамперед стиль та інтонація, які відтворити іншою мовою майже неможливо. Я розумію, що на будь-яку тему можна написати так, що вона буде зрозумілою і близькою в усіх країнах світу, але кожен письменник має обрати, що йому дорожче, – світовий контекст чи власний читач. Якщо ти мітиш на Нобелівську премію, то мусиш орієнтуватися на так звані загальнолюдські цінності. Але якщо ти хочеш заповнити великі втрати в рідній літературі, привнести в неї те, чого їй бракує, – міфу, сильного героя, історичного гонору, – маєш працювати насамперед на свого читача. Я належу саме до таких авторів. Ви не замислювалися, чому молоді західноукраїнські письменники, які, здавалося б, давно повинні були написати про УПА, не беруться за цю тему? А все тому, що вона не дозволить їм отримувати закордонні гроші й мати переклади в Польщі чи Німеччині. Ґранти роблять автора залежним і обережно толерантним.
Коли хлопці запитували мене після «Чорного Ворона», де вони можуть вмерти за Україну, звичайно, я дуже гостро, до болю відчував письменницьку відповідальність. Саме тому я їм відповідав, що вмирати треба від кохання, але якщо настане час, то й за Україну. Звісно, у мене було передчуття цієї війни. Ви навіть не уявляєте, скільки людей до мене дзвонило під час Майдану із проханням, щоб я виступив на сцені. Одного разу я вже й на східці ступив, але все ж не вийшов. Якби я звернувся до хлопців, які приїжджали туди з моїми книжками, навіть не знаю, що б там почалося… Тоді я мусив би залишитися з ними і першим піти, як то кажуть, на амбразуру, а не просто кидати заклики і їхати додому. Мене колись запитали, чи зміг би я повторити шлях Левка Лук’яненка, і я відповів, що, крім нього, його шлях ніхто не зможе пройти. Це доля, і ніхто наперед не знає, як вона поведеться за найтяжчих обставин. Так само хто міг сказати, що вісімнадцятирічний «азовець» Андрій Снітко (Хома) накриє своїм тілом гранату в Іловайську? Тож не вірмо тим, хто каже, що він готовий померти за Україну. Оцінюймо вчинки.
У мене до цієї війни особливе ставлення. За свою тезу, що Донбас не вартий крові наших найкращих хлопців, я нажив собі багатьох опонентів – навіть серед своїх прихильників. Але до «диванної» критики я вже звик. Часом мені навіть здається, що кожен камінь, кинутий у мене, лише підвищує мій п’єдестал.
Маю передчуття, що боротьба українців буде тривалою. Я не маю на увазі саме збройне протистояння, тому що цей зудар (Сутичка. – Авт.) між Україною і Росією триває сторіччями й тільки переходить у різні форми. Рано чи пізно конфлікт заморозять, і тоді варто буде звести високу стіну між Україною і тими районами, які зганьбили себе. Але зробити це нам не дадуть наші вороги, тому нас попереду чекають ще великі випробування. Усі ми хочемо, щоб розпалася Російська імперія, проте не слід забувати, що під час цього краху в нас теж будуть величезні проблеми – насамперед через потік біженців, яких наша толерантна держава прийматиме із розпростертими обіймами.
Бог створив нас як націю, яка живе в режимі боротьби. Звичайно, те, що ми постійно боремось і не маємо часу на розбудову держави, – наша велика біда. Нація так чи інакше має прийти до стабільного й нормального життя. І в України воно буде. Можемо тішити себе думкою, що, якщо нам випали такі випробування, то, виходить, Господь підготував для нас якусь особливу місію на Землі.
Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізитах. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІІ).
Мені важко дати визначення ЛІТЕРАТУРІ. Ми скептично ставимося до її виховної ролі, про яку нам багато розповідали в школі. І я так само довго зі скепсисом сприймав ці штампи, бо вважав, що книжка насамперед має приносити насолоду й розвагу. Але в останні роки до мене підходили хлопці, які після «Чорного Ворона» перейшли на українську, тож я тепер точно знаю, що література може змінювати людину.
ЛЮБОВ – це осмислена форма пристрасті.
ПАТРІОТИЗМ – це особлива сила земного тяжіння.
ВІРА – це глибинне сподівання людини на безсмертя. Я вірю в Бога, але вважаю, що будь-які церковні опори, будь-яке посередництво між людиною і Творцем необов’язкові. За Біблію я серйозно взявся, коли патріарх Філарет наприкінці 80-х особисто продавав її у своїй резиденції. Звичайно, до того я знав цей текст на рівні цитат і коментарів, та й не скажу, що пізніше сів і прочитав від першої до останньої сторінки. Я не звертаюся до Біблії щодня, але іноді перечитую, наприклад, Пісню пісень чи Книгу Еклезіаста.
СМЕРТЬ – це чорна крапка в кінці роману.
Мені здається, все дуже просто: СЕНС ЖИТТЯ полягає в тому, щоб виконати своє призначення на Землі. Людина мусить себе реалізувати в найсприят ливіших для неї обдаруваннях.