Юрій Іздрик


Того дня в Києві мала відбутися одна з лекцій Юрія Іздрика про історію української літератури, героями яких він обрав Сергія Жадана, Тараса Прохаська і Юрія Андруховича. Вибір не випадковий: двадцять років Іздрик редагував часопис текстів і візій «Четвер» – журнал, який відкрив десятки літературних імен і опублікував чимало знакових текстів незалежної української літератури. З усіх лекторів-письменників Іздрик виявився найвідповідальнішим: прописав назви лекцій, склав тезові плани, взявся перечитувати твори своїх героїв. На лекціях багато жартував і переважно читав тексти колег: «Що-що, а гарно читати тексти я вмію, я ж репер», – пояснював пан Юрій.

З інтерв’ю було складніше. Йти на телебачення, щоб висловити свою думку про політичну ситуацію в країні, Іздрик навідріз відмовився. На велику розмову погодився, але коли дізнався, скільки вона триватиме, вперше поставив своє коронне «зачєм?», яке безліч разів звучатиме під час нашого спілкування.

На моє прохання коротко себе охарактеризувати Іздрик відповів: «Я чув про себе багато всього. Мені подобається словосполучення «вєлікій і ужасний». Можливо, колись Іздрик справді був «вєлікім і ужасним» для молодих Дереша, Карпи, Поваляєвої, Малярчук чи навіть для Прохаська, чиї перші тексти він відмовився друкувати.

Коли ж про нього говорять як про автора, передовсім прозаїка, найчастіше вживають слова «письменник-постмодерніст» і «експериментатор», хоча Іздрик не любить згадувати свої прозові книжки, називає їх цеглинками, без яких не вдався б його літературний фундамент, і куди охочіше розповідає про поезію. Кілька років тому він пообіцяв писати щодня новий вірш і цій традиції не зраджує донині, бо це вже частина фізіології і його останніх збірок «Ю», «Після прози» й «AB OUT». Можна з певністю говорити, що Іздрик має кілька читацьких аудиторій, одна з яких знає його як людину з редакторським смаком і слухом, друга – вдячна йому за відкриття іншої літератури і мови у його «Острові КРК» чи «Воццеку», третя, найновіша, – щодня перепощує його нові вірші у фейсбуці.

Спілкувалися ми з паном Юрієм у Національному музеї Тараса Шевченка, щогодинно роблячи перерву на каву і цигарки.

Я навіть у своїй родині вмудрився бути марґіналом: усі говорили «вуйко» і «тета», а я – «тьотя» і «дядя»

День на день позірно подібні, як трафарет. Ранок починається з того, що я, йдучи зі спальні попри комп’ютер, натискаю кнопку «пуск», далі – ванна, кухня, де я готую свій міцний, як чефір за густиною, чай з молоком і хлібчиком з сирочком «Янтар». (Думаю, якщо на старість ще буду щось писати, я би написав якісь такі дрібні есеї з філософії побуту – подібно до того, як Лінор Горалік пише про моду. Здається, про сирок «Дружба» вже хтось навіть пробував писати, але я би теж написав про якісь такі архетипні продукти, які проходять через побут. Також книгу рецептів міг би написати – таких абсолютно дурнуватих...). Ну, а далі – фейсбук. Раніше, коли мене з цими віршами проперло рік тому, то це був майже щоденний ранковий текст, який придумувався під час сніданку. Дві сигарети – це важливо, причому зараз так свинячу, що першу курю натще, хоча ковток звичайного чаю все ж випиваю, бо зовсім натще – це самоубійствєнно. Тепер уже віршик не завжди ранковий, адже змінюється не те що ситуація – світ змінюється. Я не знаю, скільки ми від листопада 2013-го життів прожили.

Час просто порубаний на шматки, як сервелат. Зібрати це в голові докупи неможливо. Вірші теж ввійшли у фізіологію, це така певна залежність сератонінова: коли віршик написаний, ти отримуєш це відчуття, що ти виконав свою сьогоднішню життєву програму-мінімум – і тебе сильно попускає.

Мої батьки були інженерами; відповідно, і мене туди послали, тим більше, що з обидвох боків мали репресованих: у мами якихось волинських куркулів вислали на Кубань, а в тата дідову родину – на Урал. Коротше, вони все життя боялися першого відділу і всяких професій, пов’язаних з ідеологією. І, попри мої золоті медалі, школу віолончелі і позиви шото дєлать в іскуствє, сказали, що нє – іди в інженери, там тіхо, сухо і спокойно. Доля мені так часто посміхалася, що це просто дивовижно. Якраз у той рік був такий експеримент, що золотих медалістів зараховували без іспитів на якісь лузерські факультети. Звичайно, що я один з них вибрав, але, дякувати Богу, інженером мучився недовго. Я таким інженером був, що, якби ще трохи попрацював... ну, Радянський Союз і так би завалився, але я би теж до того доклався. Поки це було пов’язано з якимсь кресленням, малюванням, було ще нічого, але потім якось приніс я ті свої рисунки в цех, а роботяги кажуть: «Юраня, нахер забери це креслення, ми без нього краще зробимо». Коли в Москві відбувся путч і коли його завалили і розігнали, я звільнився з науково-дослідного інституту, де за чотири роки успішно перечитав усю доступну світову літературу, і почав займатися «Четвергом».

Коли ще можна було почати робити такий журнал просто з оголошення на стовпі?

У мене як письменника теж було своє благословення, своя ініціація. Мій духовний батько, так би мовити, Дмитро Павличко. Під час виборів до Верховної Ради першого скликання він обирався від якогось Калуського виборчого округу № 1, коротше, від автобази. А я Павличка знав, і не лише «Два кольори мої, два кольори», а, наприклад, збірник «Світовий сонет» – очевидно, то були переклади за підрядником, але дуже добра антологія. Тоді вже почала друкуватися Соломія і, здається, був її переклад «Коханця леді Чаттерлей» у «Всесвіті». Менше з тим – Павличко в Калуші, чого б не піти?

Я збираю свої перші стішки у стилі «Братів Гадюкіних», ще якісь оповідання – і йду до нього. «Дмитре Васильовичу, я розумію, що Україна встає з колін і вибори, але місцевий графоман не міг такою можливістю не скористатися». І він, треба віддати йому належне, каже: «Ну, приходьте завтра о восьмій ранку до готелю». На той час я вже робив «Четвер», тому мені конче було потрібне благословення, бо я підозрював, що займаюся не своєю справою. Прийшов я до нього, він ту папочку мою подивився (я тепер знаю, що достатньо й один абзац чи дві строфи прочитати, щоб усе зрозуміти).

Павличко насправді хороший поет, єдине, що з тими своїми ідеологічними іграми... А купився він на такий вірш:

В Баварії, в Баварії, де темне пиво п’ють,
живуть собі аграрії і фермери живуть.
І фермер до аграрія не може там сказать,
що ти, мовляв, каналія, і в бога душу мать.
А тут, де починається передкарпатський край,
тут кожен матюкається, хоч вуха затикай.

От такий собі вірш, але в оцьому «в Баварії, в Баварії, де темне пиво п’ють» є кач, Павличко це прохавав і сказав геніальну фразу: «Вам треба кидати інженерну роботу і займатися літературою». Я сказав: «Єсть, Дмитре Васильовичу!» – і почав займатися.

Стимул для видання «Четверга» був зовнішній. У гурті «Перкалаба» є такий продюсер Олег «Мох» Гнатів: це в Станіславові не те що знакова – культова постать, гуру андеґраунду. Коли я почав видавати «Четвер», мене з ним познайомили приятелі з Франківська, і він мені дав самвидав, який тоді ходив по пізньому совку. Самвидав, ясна річ, був тільки російськомовний, пізніше я вже дізнався, що був і український. А тоді мені трапився російський журнал «Урлайт», який потім розколовся, і в Москві почав виходити журнал «КонтрКультУра». Це були товсті журнали сторінок на триста, зроблені на ксероксі з дуже мінімалістичним якісним дизайном, з хорошими текстами про рок-музику, з ґонзо-журналістикою. Був ще ризький суто літературний журнал «Третья модернизация», друкований на тонкому папіросному папері, з чудесною альтернативною прозою. І я подивився на все те несовкове буття і подумав, чого б не замутити щось таке андеґраундове, круте, на ксекроксі, так грубо, по-пацанськи, такая рєальная штука... З української поезії я тоді знав лише тексти пісень «Братів Гадюкіних», сам писав у такому ж стилі і думав, що це найновіша гілка української поезії. Але коли ще можна було почати робити такий журнал просто з оголошення на стовпі? Це дилетанство, яке мене весь час переслідує в цій сфері, на жаль, не закінчується. Якби я здавав собі справу в безнадійності свого становища, я би, звичайно, не поліз туди. Так, мій перший текст вийшов у «Четверзі». Звісно, цей мотив теж був – надрукувати себе.

Думаю, що я маю якийсь вроджений слух літературний. Це однаково відбивається на тому, що я можу щось своє писати, і на тому, що я маю здатність у свій спосіб своєрідний читати те, що пишуть інші. Очевидно, що в певний період життя це читання, використання літературного слуху під час визначення добрих текстів, теж було своєрідною експлуатацією таланту. Але в якийсь момент перевантажилася ця машинка, бо я перестав і перекладати, і редагувати, тому що фізично не міг працювати з чужими текстами. Коли я редагував, мені хотілося першим ділом убити автора, перекреслити всьо і переписати наново. З перекладом – те саме, хіба що без убивства. Ну і нащо займатися чужими текстами, коли в тебе своє постійно в голові живе?

У сприйнятті світу слова для мене найважливіші. З музикою теж усе життя зв’язок не втрачався, бо і школа віолончелі, яка справді добре пішла, і потім рок-група в інституті, і потім у мене є записаний фортепіанний концерт, якийсь сезон грав у «Перкалабі» на клавішах. Так само і з живописом – у якихось виставках брав участь, у якихось галереях є мої роботи, але візуально я точно не бачу світ, як художник. Я страшно люблю живопис, коли ти дивишся, як людина щось там наквецяла, двічі або двісті два рази провела пензликом – і вийшов колір, і вийшло світло. Мені подобаються останні роботи Матвія Вайсберга, і ті, які він ще до революції почав робити, це дивовижно! Якби я музикою почав раніше займатися, то мене, напевно, прорвало б на вміння правильно себе в ній позиціонувати. Мені завше заважало сольфеджіо, бо це вже – математика. Я можу на слух підібрати будь-яку мелодію, але в мене це все йде через фільтр сольфеджійний, я бачу нотний стан, скрипковий ключ, дієзи, бемолі і всю цю фігню. Та й сам поділ на «мелодію», «гармонію» і «ритм» – це якась школярська вівісекція. А коли ми познайомилися з Грицьком Семенчуком і почали пробувати «DrumТиАтр» робити, тут раптом прорвало все разом – і ці віршики, і музика – як фізіологічний передовсім стан, а не усвідомлення чогось там. І це вже не стільки простір для самовираження, скільки простір свободи, в якому ти можеш робити, що захочеш. І не знаю я інших цінностей, які би могли з цим посперечатися. Ні бабки, ні соціальний статус, ні возможность бросать понти...

Маркування «український письменник» завжди було для мене баластом. Але еміграція – це додатковий собі геморой на голову. Насправді світ глобальний, і треба їздити і дивитися на нього, коли є така можливість, але я ненавиджу подорожувати – в мене така ще фігня є. Якщо, наприклад, ішлося б мені про самореалізацію, то, хрін його знає, можливо, я навіть би у моєму віці їхав би десь і гріб землю б зубами, тому що самореалізація – це святе, може, тільки для мого знака Зодіаку – Лева, але для мене це могло би бути щось таке непереборне, я пробивався б у Силіконову долину і працював би Стівеном Кінгом. Але, як співає Дзідзьо, «бляха-муха, то капєц» – мені вдалося зреалізуватися тут, причому ненапряжно.

Для мого покоління було характерним передчуття якоїсь глобальної катастрофи, ну і воно, в принципі, десь так і справдилося, просто цей цілковитий кінець світу розтягнувся на роки, бо це просто середовище нашого життя. Слухайте, який би там Радянський Союз не був, це не має значення, але ти виростаєш у тій парадигмі, в тобі вибудовується твоє «я» твоя психічна структура, ти отримуєш якісь уявлення, якісь координати, якісь ідеали. Неважливо, чи ти за цей режим, чи проти нього. Неважливо, яким радісним був прихід на зміну Союзу незалежної України, про яку в моїй родині завжди мріялося. Яка різниця – ти виріс у цьому космосі, і тут раптом цей космос валиться. То що – це не апокаліпсис? Та й жити в часи перемін, як то кажуть, не дуже приємно. Але, з іншого боку, ці переміни, причому, якщо йдеться про такі переміни блискавичні, як ось зараз, вони також постійно зчищають з тебе якусь глазур, ти ж теж собі якось цю картину світу гламуриш, бо ж кожному хочеться краси уютнєнькой жежешечки.

Для мене особисто вже досить довгий час важливий я сам і стійкість моєї власної психічної структури. Тільки тоді, коли вона буде стійка і буде в мене там усе прибрано, я зможу адекватно оцінювати дійсність і робити правильні рухи. Мій життєвий принцип – не робити того, чого не хочеться. Правильні рухи – це завжди проблема вибору, а вона людину гальмує по повній програмі, бо включається купа різної непотрібної машинерії. І ти ніколи не знаєш, який правильний вибір потрібно зробити, не знаєш навіть тоді, коли його зробив. Також є принципи ще старозавітні: не сідай з нечестивими за стіл. Навіть якщо тебе запрошують узяти участь у якихось дебатах і там будуть сидіти мудаки, я й без них, у принципі, не піду, але якщо там будуть мудаки, то не йди, бо так написали древні мудрі мужі. А є штуки, які ти відчуваєш просто інтуїтивно: тобі пропонують якусь роботу, а ти передчуваєш, що там якась лажа, або ж тобі дають іншу роботу і ти навіть щось подібне колись хотів робити, але, блін, так в облом – значить, не роби. Ліпше не зробити щось хороше, ніж зробити щось зайве погане. Візьміть просту статистику: будь-яка людина пересічна, яка встає зранку, снідає і йде на роботу (а не п’є чай з молоком і сідає писати стішок), потім щось там робить, приходить додому, опікується домом чи родиною – так ось, ця людина вісімдесят відсотків часу займається справами, якими займатися не хоче. Більше того – значний відсоток цих справ їй узагалі ґдє-то протівний, але вона, може, з роками змирилася, що це необхідний компроміс. Тому я тішуся, що я пенсіонер.

Дякуємо Національному музею Тараса Шевченка за наданий простір для розмови

Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізитах. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІ).