Юрій Мушкетик


Усі теплі місяці року Юрій Мушкетик проводить на дачі в Кончі-Озерній за Києвом. «Ви до Жулинських?» – запитує нас із фотографом перед височезним парканом дачного кооперативу незнайома дівчина. Кажемо, що до Мушкетика, але напрямок нам указано правильний: Жулинські з Мушкетиками – сусіди. За останні роки в селищі, в якому в радянські часи виділяли ділянки письменникам (це тут жили Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко, Павло Загребельний), з'явилося чимало неписьменницьких будинків. На їхньому тлі дача Юрія Михайловича, куплена свого часу в Наталі Забіли, – найскромніша: перед будинком нас зустрічають квіти, висаджені донькою письменника, далі – сад з похилою альтанкою і веранда, на якій незмінно працює Мушкетик.

На робочому столі з книжками і течками зі списаним папером протягом інтерв'ю з'являться також старі фотографії, тарілка зі скибками кавуна і пляшка з густим вином з ічнянських вишень. Раз у раз 86-річний прозаїк вносив корективи у заготовлений мною план розмови і, як і більшість письменників його покоління, захопленіше говорив про минуле, ніж про сучасне. Часом у розповіді Юрія Михайловича про пережите впізнавалися долі його героїв: так, коли письменник згадує матір, стає очевидно, що це вона – героїня його найновішого роману «Така її доля», який увійшов до книжки «Час звіра». Юрія Мушкетика складно зарахувати до сучасного канону популярних українських авторів. Через тенденцію відносити всю літературу радянського періоду до соцреалізму колись беззаперечні бестселери Мушкетика рідко перевидаються і не вводяться в контекст нової історичної прози. Поза тим завдяки багаторічній роботі на чолі Спілки письменників, у редакції натоді впливового журналу «Дніпро» і присутності серед зачинателів Руху Юрій Мушкетик невіддільний від української літератури ХХ століття і того моторошного часу, який вимагав від творчих людей вчинків і сміливих кроків. Свого останнього важливого кроку, як зізнався письменник, він ступити не зміг. Але лише час має право на роль судді. Особливо, коли йдеться про літературу.

Намагався прожити життя, не зробивши нікому зла

Нині звичайний день мого життя – це день пенсіонера. В мене були й інфаркт, і інсульт, і виразка весь вік мучила... Я довгенько в ліжку лежу, а тоді прибираюся. Якщо пішла праця, то працюю. Останній роман написав, а оце ще повість завершив, її набрали вже на комп'ютері, то в понеділок якось заберу в Києві. Повість про давно минулі часи – про князя Оскольда, якого всі називають Аскольдом. Вважайте, що фантазія на дев'яносто дев'ять відсотків. По господарству роблю вже мало. В мене зять і онук ось своїми руками паркан поставили. Так що я вже їх прошу допомагати. А так, наскільки ще зір допомагає (бо дуже сів), багато читаю. Я ж весь вік багато читав: це і радість моя, і хвороба. Ввечері по телевізору дивлюся останні вісті. В цілому телебачення дивитися не можу, бо це не те що попса, а все антиукраїнська агітація страшна. Як це уряд терпів і ще досі це терпить – чорт його знає. А тоді вже й спати лягаю рано. Довго не спиться: щось думаю, згадую із життя свого...

Зі своїх позитивних рис виокремлю працьовитість. Може, тут зіграла роль і ота клята окупація: копаєш город, а на місці мозолів, які щойно лопнули, нові утворюються. Я намагався прожити життя, не зробивши нікому зла. Давно дотримуюся цього принципу афінського демократа: щоб ніхто через мене не одягнув чорного плаща. Колись, може, і не дотримався цього, бо ж був начальником. Десь у душі я, напевно, амбітний, як і будьякий письменник. Не люблю закордонних поїздок, не люблю готелі, вокзали й аеропорти, але по світу поїздити довелося. Тривалий час був у Нью-Йорку у складі делегації ООН – три з гаком місяці. Найкраще ж мені було в екзотичній Малайзії і Парижі. Мене запросили на святкування двохсотліття Французької революції, візу довго не давали, і, коли я приїхав, всі заходи там уже закінчилися, а квиток у мене був на літак аж через два тижні. Тож я купив карту і мандрував.

Із самого малого небагато пам'ятаю. Народився я в селі Веркіївка на Чернігівщині. Зараз його називають Вертіївка, хоча це неправильно. В голод ми переїхали до Ніжина, мама тоді робила в родильному будинку на десяти роботах, починаючи від завгоспа і завершуючи санітаркою. Це нас врятувало від голоду, бо платою за її роботу була каструля супу, завдяки якому ми вже могли вижити. Батько пройшов ще Першу світову і громадянську війни, чотири роки був у Червоній армії. Він навчався на фізматі. Признаюсь, і зараз не знаю, як йому це вдалося, бо ж до цього він закінчив трикласову сільську школу і якісь підготовчі курси. А викладав він потім математику, ще й у мене в десятому класі був учителем. І ми приходили зі школи, сідали – і змагалися, хто швидше розв'яже задачі із задачника. Згодом батька відправили в село Обичів директором семирічної школи. Ті роки надзвичайні. У школі ми не бігали з червоними краватками, в сурми не сурмили. Ми були такими маленькими хазяйчиками: носили хмиз із лісу, копали город, орали поле колгоспне, бо тракторів тоді не було. Але те, що ми читали в підручниках, для нас було аксіомою. Ми їли макуху, але співчували негренятам, над якими білі з палицями знущалися. Село було над річкою Удай – дуже красивою, в очеретах. Ми на ній плескалися од ранку до вечора. Риби багато, у кропивці – раків. Отак піднімеш кропивку, а вони хвостами б'ють... Удай дуже скрасив моє життя: навесні розливався було до далекого лісу, і хлопці з дівчатами на човниках-плоскодонках пливли до лісу за конваліями і любов'ю, а мене, пацана, на коліна саджали. Іноді й зараз прокинуся, згадаю Удай – і він освітлює моє життя.

Я на війні не був. Лише спостерігав. Мені було, як почалася вона, дванадцять років. Ми евакуювалися разом з колгоспом, виганяли худобу колгоспну. Од ранку до ночі верхи на коні був. Я міг стоячи галопом їхати, міг задом наперед перевернутися. Коні ж манять... Спека, літаки німецькі над нами, нашого жодного... Я пасу корови, а вони літають так низьконизько, аж видно пілота в шоломі. Розумію, що стріляти він не буде, але страшно було, я вам скажу... Коли німці відступили, ми повернулися не в наше село, а в село материної сестри, яка, дізнавшись про смерть сина, збожеволіла, а німці всіх психічно хворих розстрілювали... Поля були поколошкані, то ми гребли збіжжя граблями, носили постілками в клуню і молотили.

Мати моя була головою одного з найбільших колгоспів на Чернігівщині, а я був найбіднішим учнем у школі. Їй, окрім трудоднів, була положена велика зарплата, але вона ніколи не приносила її додому: «Люди не одержують, то і я не маю морального права». Вже парубійком коли був, хотілося піти в клуб повчитися танцювати, але як я піду, коли в мене з двох частин шинельного сукна зшиті валянки з чунями – високими калошами з автомобільної камери? Взувачка непогана, але ж на танці в такій не підеш – це ж чоботи потрібні, щоб каблуками вдарити. Я так і не навчився танцювати, і це прогалина велика була вже в університеті на танцях: і до дівчат би вийти, і познайомитися б з якою, а я брехав їм, що в мене осколок у нозі...

Від матері я взяв дуже багато. В неї була колосальна пам'ять! Вона могла родовід кожної родини в селі розповісти, а жило ж там натоді десять тисяч людей. У мене пам'ять хороша, але не на все. Скажімо, я дуже добре знав математику і думав, що вступатиму до якогось математичного вишу. А ще в матері була чесність, і я теж, хоч як мені було важко, ніколи не міг збрехати. І коли вже в мене були дорослі діти, подзвонив один чоловік, з яким я дуже не хотів говорити і попросив доньку, щоб сказала, що мене немає вдома, то вона обурилася: «Ти нас учив тільки правду говорити, а тепер просиш збрехати!». Батько мій був іншим, трохи флегмою – йому хай і колоддя з неба падає, він, доки не доїв, не встане. Але теж був порядним. Зовнішньо я більше на батька схожий.

З дружиною я прожив разом п'ятдесят три роки. Вона з моєї школи, але була молодшою на кілька класів. Я і тоді на неї подивлявся, але був ще такий пацануватий. А тоді вона приїхала до Києва вчитися в інституті харчової промисловості. Я почав її провідувати як землячку, а далі вже і не як землячку – запрошував у парк, кіно. На канікули приїжджали в село, я її проводив із клубу. А потім одружилися.
На коханні сім'я не тримається: спеціалісти кажуть, що більше року любов не триває. Бо ж любов – це коли ми молоді, гарні, дотепні, добре одягнуті. А в шлюбі ми буваємо і такі, і сякі, і в кальсонах пом'ятих одне одного бачимо. І таке життя: «Куди ти, дурню, сковороду поставив?» – «Одчепись, зараза!» (Сміється). Але якщо обоє розумні, вони усвідомлюють, що це судьба, від якої відійти не можна, що треба одне одного поважати, прощати, принаймні всякі дрібні промахи. Я не скажу, що ми з дружиною як голубки проворкували все життя – були і суперечки, і сварки. В мою сферу вона не втручалася, бо я знаю дружин письменників, які лізуть не в своє діло, то ще й гірше роблять. А я не втручався в її справи – дружина працювала в інституті органічної хімії. Тепер я тужу душею за нею. Написав про неї невеличкий шкіц, після якого багато дружин письменників мені дзвонили і говорили: «Хотіла б я, щоб мій чоловік так про мене написав».

Я й зараз себе шпечу і дорікаю собі, що не все віддав сім'ї, що треба було більше віддавати. Оця ж проклята література! Як у Рилєєва: «О так! нет выше ничего предназначения поэта...». Я теж вважав, що література – моє покликання. Але сім'ю не ображав, все, що міг, віддавав їй. До виховання дітей намагався підходити з розумом – я їх не балував. Коли старша донька приходила й говорила, що її подрузі купили шубку, я їй казав: «Ти ж знаєш, що в Олі батько – директор універмагу, а я – хто?». Але діти в мене хороші – шанують мене і не забувають. Старша моя донька – доктор філологічних наук. Вони з чоловіком знають стільки мов, що, мабуть, не всякий інститут стільки знає. Мені ж мови завжди погано давалися, хоча пробував учити і французьку, і німецьку, і польську, і латину. Зять знає з діалектами арабські мови, я вже не кажу про європейські, а дочка, вдома сидячи, вивчила угорську, а це після китайської – найважча мова у світі. Сьогодні вона – член Спілки письменників Угорщини, кілька монографій написала. Менша дочка закінчила відділення графіки Львівського поліграфічного інституту, тепер оформлює дитячі книжки.

Головне для письменника – повірити, що все це насправді було

У школі я писав потаємно вірші і думав, що я вже майже як Шевченко чи Пушкін. Вступивши до університету, пішов у літстудію, а там ще сто таких самих шевченків і пушкіних. Єдине можу добре про себе сказати – я побачив, що у хлопців є вірші кращі. Після першого курсу нам дали завдання зробити у своєму селі якусь доповідь, а я тоді в академці прочитав, що запорозький полковник Семен Палій був з наших країв. Тож про нього і доповідь прочитав, а тоді почав збирати ще матеріали, доки не замислився, що як же й досі про такого чоловіка та й нічого не написано? Писав я в основному в гуртожитку ночами на студентській кухні. Я тоді насмішок на весь вік натерпівся. Хлопці ж побачили, що пишу щось велике, а в мене ж за душею ні рядка. І коли вже діло йшло до кінця, я злякався: а може, це графоманія? Відклав роман і написав двоє оповідань: дитяче віддав у журнал «Барвінок», доросле – у журнал «Дніпро». Місяців чотири переждав, а тоді пішов у редакцію «Барвінку». Там тоді сиділи консультанти, які таким, як я, мали відповідати. Шукали, шукали вони моє оповідання в усіх столах, а тут заходить відповідальний секретар і запитує, що шукають. Почувши назву твору, він вигукнув: «Так оповідання ж уже в номері!» Це, мабуть, був найбільший тріумф за все моє життя. Лише уявіть, з яким відчуттям людина відкриває журнал зі своїм надрукованим твором! У «Дніпрі» згодом теж оповідання надрукували, і за нього я отримав великий гонорар. Класикам тоді платили десятками і тридцятками, а мені карбованцями. Я ними обклався і боявся на вулицю вийти, бо ще пограбують. За той гонорар купив свій перший костюм, в якому закінчив університет і одружився. А з романом не відразу було добре. На рецензію текст віддали Івану Ле, який за весь свій вік ні на кого з молодих не написав жодного позитивного відгуку. Знайомі розповіли, що Ле обов'язково запросить мене на розмову, що він лінивий і малограмотний, тому, щоб сильно не перетрудитися, він завжди пише один абзац: «Роман не годиться. Про все домовлено з автором». Мені порадили з усім, що він говоритиме, не погоджуватися і вимагати, щоб Ле написав розгорнуту рецензію, бо ж її ще якось опротестувати можна, а той абзац – ні. Я так і зробив, довго це все тягнулося, а тоді зняли директора видавництва і на його місце прийшов Юрій Дольд-Михайлик, який уже віддав мій роман на закриту рецензію. Виявилося, що писав її Михайло Стельмах. Початківця можна розгромити в пух і прах, але Стельмах відгукнувся позитивно, хоча й розумів, що писав молодий. Потім була ще позитивна рецензія з Інституту історії. Роман назвали повістю, видали в Україні, а згодом у Москві двома виданнями. Мені було двадцять чотири роки. За гонорар я купив батькам хату біля Києва.

Я пишу від руки. Все написане складаю в одну папку, робочі матеріали – в іншу. Картотеки не маю, користуюся товстими зошитами, в яких виділяю різні секції: в одній записую все про героя – де він був, що зробив, у другій – описую тодішній одяг, у третій – гроші, а ще маю секцію, куди занотовую щось відсторонене – побачені картини природи, наприклад. Як із цього народжувався сюжет, пояснити складно. Головне – спочатку повірити, що все це насправді було, а також мати від чого відштовхнутися і чим закінчити. Сюжетні ж колізії зазвичай народжувалися під час прогулянок у голові, потім я їх швидко записував на папір. Щоденник ніколи не вів, хоча маю такі записи-з-приводу, але щоденними вони не були.

Повість «Біль» виникла з однієї фрази – за нею режисер Олег Бійма зробив гарний фільм. Колись сусід наш прийшов з війни і привіз із Росії жінку – вульгарну таку, била вона його, але вони не розходилися. І ось його мати сказала моїй: «У Гриші щось було на війні. Вона знає, і через те він боїться розійтися». Ця фраза довго в пам'яті лежала, а тоді раптом знову зринула і я задумався: «Що ж було у Гриші на війні?». Коли ж писав «На круті гори» про академіка Глушкова, розпитував про кожен його крок, але все одно ця річ сильно програє книжці, яка народилася з однієї фрази.

Коли говоримо про роботу в архівах, забуваємо, що більшість архівів видані. Скажімо, «Архив Юго-Западной России» – це томів дванадцять по більш ніж тисяча сторінок кожен із дрібним текстом у два стовпчики. Ось там і треба було ритися. Пишучи історичні твори, я намагався знайти якомога більше матеріалу, бо він дає і більше правди. Маю сказати, що найпатріотичніший твір українця – «Історія русів», написаний Григорієм Полетикою російською мовою.

Про УПА не брався писати, бо це складно – перекидатися на іншу тему. Для цього потрібно багато вивчати, а в мене вже і вік не той. Я ось написав невелику повість про часи найдавнішої Київської Русі – і то мені довелося трохи посидіти і порозмірковувати: і як одяг називався, і що їли, і що в хаті було... До того ж про УПА вийшло багато посутніх спогадів. «Музей покинутих секретів» Забужко прочитав. Хороший роман – психологічний, логічний, сув'язний. Шкляр – непоганий письменник. Оригінальний, тут нічого не скажеш, Щербак. Історичні розвідки гарні в Романа Коваля. Зараз багато прозових творів вийшло, написаних жінками: Софією Майданською, Марією Матіос, Любов'ю Голотою, Галиною Тарасюк...

Від тюрми мене врятувала не так моя мудрість, як хитрість. Перестали мене друкувати, а мені ж треба було сім'ю годувати. Тоді я написав книжку про найбільшого кібернетика Союзу, члена КПРС, депутата, близького до Брежнєва, – Віктора Глушкова. Я подумав: цього вони не зможуть не надрукувати. А коли цю книжку пропустили, видавці подумали: «О, Мушкетика друкують». Потім я ще написав статтю у «Правду». Розрахунок був правильний – звідки їм знати, що я крамольний? Стаття була дуже гарна, хоч незручно таке про себе й казати. Написав я про один колгосп на Чернігівщині, в якому був двадцять один Герой Праці, тим часом як голова колгоспу – не Герой. Коли я приїхав туди, голова саме грав у шахи – у нього була обідня перерва. Я його потім запитав, як йому вдається виконувати в одному колгоспі половину районного плану, а він мені показав на секретаря райкому і сказав, що, коли той дає йому вказівки, він усе робить навпаки. Мені таки вдалося розговорити його, у статті він у мене був таким передовим комуністом. «Правда» такий нарис узяла, ще й попросила писати далі. А в ЦК партії тоді задумалися: «Може, в Мушкетика там знайомства які?».

У мене була одна збірка поезій і кілька п'єс, але вони не принесли мені нічого – в одному-двох театрах їх показали. Це не мої жанри, хоча вірші часом приходили, найчастіше – з якогось важливого приводу. Проза ж стала моїм покликанням і хлібом, хоча за гонораром я ніколи не гнався. Останні твори видав за власну пенсію. Найкращими своїми книжками вважаю з історичних романів – «На брата брат» і «Яса», з повістей – «Смерть Сократа», «Суд над Сенекою», «Біль», з неісторичних – повість «Обвал», яку знаменитий зарубіжний критик Кошелівець розхвалив, і ще роман «Біла тінь», антураж для якого я знаходив у роботі моєї дружини. А до книжки «Суд» увійшли найкращі мої оповідання.

Завжди хотілося писати на добро. Тепер же зовсім інший підхід до літератури – вона стає розвагою. Але ж протягом віків література була моральним стрижнем, вона вчила, як жити і не робити підлоти. Я виходив саме із цього. Життя не спиняється, тому літературі ніколи не бракуватиме сюжетів, і неправда, що письменники вже все сказали.

Тичина руками по стінах і по вухах стукає – хотів сказати, що стіни мають вуха...

До старших класиків ніколи не рвався, як дехто. Я поважав дуже Рильського, був він інтелігентний, розумний. Тоді не кожен міг з трибуни плескати, що захоче, бо ж поруч сиділи Тичина і Рильський. Я з Максимом Тадейовичем лише раз був на риболовлі. Тичина був особливим чоловіком, але заляканим. Він же про тих писав, що під Крутами загинули, або згадайте вірш «Чистила мати картоплю», в якому Павло Григорович недобрими словами про Леніна говорить... А колись прийшов Тичина у Верховну Раду, щоб йому якусь грамоту вручили. Й ось клерк риється в паперах, щоб знайти грамоту, а тоді раптом дістає фото і питає: «Це ви, Павле Григоровичу?». А той витягує шию і каже: «Ні, не я». «Та як же не ви? Ви, а оце Петлюра вам руку на плече поклав». Цього було достатньо, щоб утратити сон. Пам'ятаю, прийшов до нього, коли відпочивали в санаторії в Кончі-Заспі, почав щось йому говорити, а він руками по стінах і по вухах стукає – хотів сказати, що стіни мають вуха... Хоч це вже було після ХХ з'їзду і я всього лише розпитував про тих його колег, які загинули...

З Олексієм Коломійцем ми познайомилися, коли його редакція журналу «Ранок» і моя редакція журналу «Дніпро» були в одному коридорі. Коли виходили курити, він розповідав всілякі історії, і я його переконував почати їх записувати. Вмовив таки написати одну новелу, сам її підредагував – і вийшла вона у «Дніпрі». Потім з'явилася його книжка «Біла криниця», і тоді вже й Гончар, як сказав Альоша, став йому руку подавати, бо до того не помічав, хоча вони на одному курсі вчилися.

Він був природно дотепним. Зібралися ми з хлопцями колись на рибу, а біля редакції зустрічаємо Коломійця в білому костюмі: «Візьміть і мене». Поїхали, пробрьохалися весь день, але впіймали тільки одну щуку. Віддали Олексію як потерпілому – ви ж уявляєте, що було з того його костюмчика. А на другий день дзвоню йому і питаю, як йому щука, на що він: «Хай вона здохне – така велика: поки Люба на морді побила, так і ранок настав» (Сміється). Ми з ним найчастіше на Прип'яті пропадали, там нам найкраще риболовилося. Олексій мав талант, та п'єси його дуже радянські. В них і гасел наче таких очевидних немає, але ідеологія там простежується. Незалежність стала для нього трагедією (всі вистави за його п'єсами раптом перестали йти в театрах), і на все, що прийшло на зміну Радянському Союзу, він дивився недобрими очима, бо ж у минулі часи Альоша був дуже багатим чоловіком – мільйони на наші гроші заробляв. Тоді ж від кожного театру автору відраховували шість відсотків за показ. В «Енеї» Коломієць справді міг поставити скільки завгодно пляшок – і всі вважали Альошу чудесним чоловіком.

У нас із ним різне було... Прибігає якось до мене критик Кость Волинський і каже, що в «Радянському письменнику» має вийти його книжка, а в ній багато було сторінок про мене. Але директор видавництва наказав, щоб прізвище моє у тій книжці взагалі не згадувалося, – це після того, як мене зняли з редактора журналу «Дніпро» постановою ЦК. І я тоді почав думати – хто допоможе? А я знаю, що під час війни Коломієць працював у ЦК комсомолу. Доки мене не звільнили, Олексій щодня в мене гостював, а тоді раптом три роки – ані зайде, ані подзвонить. Коли вас звільняють за «ідеологічні помилки», телефон замовкає, а друзі починають переходити на інший бік дороги. Тоді я і вирішив подзвонити Альоші: пояснив йому, що маю великі неприємності і що він може мені допомогти. «Я до тебе приїду, це не телефонна розмова», – кажу йому. А він мені: «Ні, не приїжджай. Я завтра буду в Києві, зайду до тебе», – і до цього дня так і не зайшов (О. Коломієць помер 1994 року. – Авт.). А з тієї книжки ми з Костем вирішили прибрати все позитивне про мене, але лишити весь негатив – бо, якби з тієї книжки зникло моє прізвище, це був би знак для всіх редакцій.

Як хочете мою думку про Олеся Гончара, скажу, що він був талановитим прозаїком. З одного боку, Олесь Терентійович був людиною посутньою, чесною. Хоча в кожного з нас є амбіції, і Гончару теж хотілося, щоби його коники бігли попереду. Справедливим був. Звичайно, Гончар був вельможею. Що ви хочете – у тридцять років він став лауреатом Сталінської премії!

Олесь Терентійович жив неподалік від моєї дачі, і ми щодня з ним ходили до Дніпра гуляти – після інфаркту й інсульту він боявся сам іти на прогулянки. Гончар не сильно розкривався, говорили з ним переважно про політику, знайомих. У його «Прапороносцях» гарні характери, там війна правдиво змальована, але роман наскрізь радянський. Він і сам був радянською людиною дуже довго, але, коли йшла боротьба за незалежність, Гончар став, хоч це і велемовно звучить, національним прапором. Це він виступав і в парламенті, і на мітингах. Ставитися критично до радянського устрою він почав, коли його били за «Собор». Гончар тоді на вечорі одному сказав: «Хай своїми копитами брудними не лізуть, я їх не боюся!» – і це в той час, коли його вже збиралися арештувати. Навряд чи його за щось мучила совість, тоді всі такі були – вірили в радянську владу.

Знав я добре і Григора Тютюнника. Ми багато разів їздили з ним на риболовлю вдвох: заїжджали кудись на Дніпро, Любич, ставили курінь і днів три там жили. Гриша був дуже гарний на риболовлі: він тобі і хмиз не дасть зібрати – сам усе зробить. Я вважаю, що погубив його алкоголь: що далі, то більше був він від нього залежний. Звісно, Тютюнник відчував, що він кращий за інших, але не визнаний офіційно. Його в коридорах зустрічали й говорили: «Гриша, як ти написав! Хай ще хтось спробує написати краще!». Так мені після «Білої тіні» руки тиснули – написав, що треба. Гриша був хорошою людиною, вже не кажучи про те, що дуже талановитим. Любив перевіряти на знайомих сюжети. Його брат учив писати, у книжці «Корінння» Григір це все змалював.

В Андрія Малишка були так звані «цитувальники», які його знали напам'ять, – Ярослав Шпорта, Василь Швець. І от сидять вони в «Енеї» за столом, а я за сусіднім саме обідаю. І вони одне одному цитують Малишка по черзі, а тоді збилися і почали сваритися. Я не витримав, та й кажу, що насправді в тому вірші ось так. Тоді й виявилося, що я Малишка знаю не гірше за всіх тих «цитувальників». Очевидно, вони розповіли Андрію Самійловичу, що є ще один його таємний шанувальник. І ось іду я по вулиці Леніна, а назустріч з іншого боку йде великий Малишко. Раптом він починає бігти поміж автомобілями до мене: «Юро, чого не заходите?! Прийдіть колись вранці, ми по росі підемо лугами»... Він теж жив у Кончі-Озерній з Любов'ю Забаштою. На рибальстві ще з ним кілька разів зустрілися – окунців він ловив на живця. А взагалі більшої письменницької слави я не зустрічав у житті, ніж у Малишка. Після війни Тичина і Рильський уже були хрестоматійними, а у нього віршів повно, він скрізь виступає. І я, будучи керівником університетської літстудії, не раз запрошував його на виступи. Або ще пригадую, як на майдані Богдана Хмельницького відбувається зустріч з народом, Хрущов руки на бильця поклав, виступає Малишко і показує на руки Микити Сергійовича: «Оці руки принесли Україні щастя, оці руки принесли свободу!». А ось інша історія. Був я на похороні Сосюри: велика трибуна покрита червоним сукном, за нею стоїть усе Політбюро (тоді літературу шанували і боялися письменників, бо, може, на якійсь конференції виступлять так, що й до Москви долетить), а з другої трибуни, теж покритої червоним, виступають, поруч з нею домовина. Малишко під час виступу звертається до Сосюри і показує на Політбюро: «Це вони тобі вкоротили віку! Це вони тебе загнали на той світ!» – у мене мурашки по спині побігли! Рвійний був Малишко, непостійний, талановитий безмірно, хоч, на жаль, тепер не про багато його віршів можна сказати, що їх написав геніальний поет. Бо ж геніальний – це той, хто відобразив свою епоху. Тичина теж був з печаттю геніальності, але ж він і в стіл не міг написати, бо була загроза обшуку. Але історії це байдуже. Ось коли б я вам прочитав кілька віршів Миколи Холодного або Тараса Мельничука, тоді можна було б порівнювати.

Каюся в тому, що я майже все розумів про радянську владу, але того останнього кроку не ступив...

Якби ви знали, як я видряпувався до істини і прозрівав! Згадаю ось, як того ж Сосюру били за вірш «Любіть Україну» в університеті на відкритих партійних зборах! А тоді ж той дисертацію захищав по Сосюрі, той книжку про нього писав... І тут прямо на зборах людей виключають з партії, виганяють з роботи. А я, ще жовторотий, сиджу і думаю: за що ж б'ють? Били за те, що він показав у тому вірші нерадянську Україну. А я ж вірш прочитав кілька разів: там і червоні прапори, і комбайни гудуть... За що ж б'ють? Тоді вперше закралася думка, що б'ють, щоб просто не любили Україну. То була крамольна думка, якою я не міг поділитися навіть зі своїм найкращим другом – байкарем Анатолієм Косматенком. Ну, а потім у бібліотеці натрапляв на статейки Грушевського, Єфремова... Я з часом каявся і зараз каюся в тому, що на той час майже все розумів про радянську владу, але ж того останнього кроку не ступив, який ступили знайомий мені добре Світличний і Стус... Я їх друкував під псевдонімами, коли їх уже ніде не друкували. Всі знайомі говорили, що мені за це тюрма буде. Про роботу в журналі «Дніпро» я написав спогади, коли помру, їх надрукують. Там знайдете і мої думки про те, хто був стукачем, сексотом, а дехто ще живий...

Заклятим комуністом я ніколи не був, боявся як партії, так і комсомолу весь вік. Спочатку теж думав, що ми найкращі у світі і що Росія – наш найкращий друг, а не лютий ворог. Але я такого вичитав з історичних текстів, чого, може, й ніхто не читав. І я добре знаю, як старший брат меншого вбивав. Багато людей називають історію «проституткою»: її повертають і так, і сяк. Он Москва як її повернула! За часів Катерини ІІ було зібрано комісію, яка фальсифікувала історичні факти. На чолі тієї комісії стояли сама Катерина ІІ і граф Мусін-Пушкін. З усієї імперії звезли більше ста літописів – і всі спалили. Залишили тільки Лаврентіївський та Іпатіївський, але над ними теж комісія попрацювала – підтирала, виривала сторінки, переписувала. А тепер вони нам кажуть, що Київська Русь – це початок Росії, тоді як у візантійських хроніках Київська Русь згадана ще в 640-ві й охрещена була в 988 році. А Москва коли згадується у хроніках? У 1147 році – як село Кучки. В усіх підручниках російських, і, певно, в українських теж, розповідається про Куликовську битву, в якій військо російське розбило хана Золотої Орди Мамая. Він, по-перше, не хан, а, по-друге, такої битви не було! У 1380 році була битва між ханом Тохтамишем і ще одним деспотом Тамерланом, і у війську Тохтамиша були дружини і московська, і суздальська, і ростовська. Всі ці дружини були розбиті – тікав Тохтамиш, а з ним і російські війська. Ось така історія, а про Куликовську битву стільки ж фоліантів написано і знято фільмів...

Про Другу світову війну я скажу так: ми втопили німців у власній крові. Що ж похвалятися, коли такими жертвами страшними, такими мільйонами вбитих перемогу здобуто? Не День перемоги, а День смутку маємо відзначати. Весь час надували, надували ту війну: «мы победили» – все це було потрібно для радянської агітації, щоби підняти дух ветеранів, але ж усяка війна страшна... Я з гіркотою дивлюся на те, що нині відбувається, на цих бандюків, на те, що давали ми можливість весь час на сході вестися антиукраїнській агітації, брехня російська йшла страшна. Мовляв, «запрещают говорить на русском языке» – це ж велика дурниця, бо якраз українську мову забороняли і зараз забороняють, бо весь час тягнули і пнули оту формулу «русский язык – великий, могучий и свободный», – але забували другу половину формули, яку б я долучив: російська – це мова більшовизації світу, мова агресії, мова брехні. В усі часи і російські демократи, і марксисти говорили, що Росія – жорстока, зла, «немытая».

Історія повторюється. Росія як тиснула раніше, так і тисне, як намагалася не допустити нас до незалежності, знищити, асимілювати, так і продовжує. Все це триває ще від часів царя Олексія Михайловича. Але я хочу думати, що тепер це востаннє, що все-таки ми якось виберемося, виборемо – і збудуємо власну державу. Так, повторюється гетьманство наше: згадайте, скільки після смерті Богдана Хмельницького претендентів на булаву було – і в жодного не вистачило в голові олії відмовитися на користь другого. Але ж так само повторюється і вміння українців боротися до кінця, бо ж скільки віків нам вдавалося вистояти і не розсипатися зовсім.