Юрій Винничук

19 березня, 23 вересня 2016 р., Винники (Львівська область)

Навіть якщо вийде офіційна, авторизована біографія Юрія Винничука, до неї варто буде поставитися з обережністю. Письменник стільки разів удавався до містифікацій, що вже й не знаєш, де його правдивий образ, а де – доповнений іронією і бажанням розбурхати чи спровокувати читацьку аудиторію. Серед коронних винничуківських витівок були й безневинні, коли письменник міг відрекомендуватися , приміром, поетом Вінграновським, і куди серйозніші (лише згадайте переклад вірша нібито ірландського поета Ріанґабара, який виявився текстом самого Винничука, чи віднайдені твори вигаданої поетки Анни Любовичівни) та дошкульніші (тут слід би було подати довідку з кількістю судових позовів, які спричинили статті Винничука-Юзя Обсерватора у легендарному «Поступі»).

Не дивно, що є багато тих, хто Винничука не любить чи почувається на нього ображеним – за різкі, а іноді й ядучі оцінки творчих і людських якостей, а ще за тексти, в яких після років радянської цензури й соцреалізму багато хто побачив «непристойність» і «порнографію». Але чіпляти ярлики на Винничукові твори складно – занадто вони різні: від чорногуморних оповідань у «Вікнах застиглого часу» і «Гиги-и», відверто фривольних «Мальви Ланди», «Весняних ігор в осінніх садах» і «Житія гаремного» до краєзнавчих бестселерів – «Легенд...» і «Кнайп Львова», антологій казок, творів розстріляних письменників і, врешті, його «фантасмагоричних романів на історичному тлі» – «Танґо смерті», «Аптекаря» та «Цензора снів».

За читацькою звичкою переносити риси героїв на самих письменників Винничуку точно не можна було б приписати схильність до осілого сімейного життя. Поза тим уже багато років пан Юрій із дружиною та тринадцятирічним сином живуть у триповерховому будинку у Винниках (хто би повірив, що Винничук і Винники – це не чергова містифікація?), звідки письменник воліє вибиратися до міста лише у крайніх випадках: на презентації, пиво із друзями чи для роботи в бібліотеці. Хоча вишукувати матеріал для творів Винничуку не потрібно – все найнеобхідніше у нього під рукою: третій поверх у їхньому помешканні відданий під робочий кабінет і книгозбірню письменника.

Робітнею Винничука можна назвати й кухню, бо саме він у їхній родині відповідає за приготування їжі. Вже після інтерв’ю пан Юрій дістає з електропечі пшеничножитній хліб і ріже його великими скибками. Пропонує до канапок шампанське – напередодні письменник відсвяткував свій день народження. На цій самій кухні, згадує наш герой, кілька років тому сиділи міліціонери: тоді окремі нардепи і прокуратура шукали контрреволюційні настрої у чи не найзнаменитішому звідтоді Винничуковому вірші «Убий п…раса». Але знову ж і цю сторінку його біографії на цій затишній кухні сприймаєш як ще одну містифікацію, не поєднувану з образом письменника-сім’янина, який відвозить нас на зупинку, а сам іде на винниківський ринок по продукти для родинної вечері.

Я пам’ятаю, як ми ходили в тюрму провідувати тата. Це все відкладається. Такий біль…

Якщо ви хочете, щоб я себе охарактеризував, то насамперед я лінивий. Я – такий епікуреєць, нехлюй. Того ладу, який ви зараз бачите в цій кімнаті, ще недавно тут не було (Сміється). У мене тут скрізь лежали папери: одна купка мені потрібна для роману, друга – для іншого проекту… Я, звичайно, знайшов для них усіх місце, але мені тепер їх бракує, бо вони лежать не в тому порядку, до якого я звик.

Я замішаний на трьох областях. Мої тато і мама родом із Тернопільщини. Татового двоюрідного брата вбили каґебісти, вони ж замучили 1941 року рідного брата мами – Юрія Сапігу, на честь якого мене назвали. Вся мамина родина була в УПА. Про мого діда Лук’яна Сапігу і його брата є інформація в «Літописі УПА», а тепер ми сина назвали на честь прадіда Олесем Лук’яном. Недавно мене запитували, чому в романі «Танґо смерті» росіяни й більшовики показані жорстокішими, ніж німці. Причина в моїй родині: я нарахував у ній дванадцять жертв більшовицького режиму – і жоден родич не загинув від рук німців. Навпаки, в хаті діда й баби зупинялися два офіцери, і, коли їм хотілося яблук, вони питали дозволу, чи можна нарвати. Ясна річ, там теж були звірі, але загалом звичайні армійці були нормальними людьми, на відміну від більшовиків. Совєти принесли страшно багато горя моїй родині: ми втратили хату, тата з батьками вивезли на Сибір, діда по маминій лінії забрали в тюрму. Потім мого тата теж посадили, але ненадовго, бо помер Сталін, і його відпустили. Але я ще пам’ятаю, як ми ходили в тюрму його провідувати. Знаєте, це все відкладається. Такий біль…

Друга моя дружина молодша за мене на двадцять чотири роки. Вона – філолог, читає і редагує всі мої тексти. З Мирославою ми брали шлюб у храмі Святого архистратига Михаїла, тому він має для нас особливий ореол. Нас вінчав священик Юстин Бойко – відома людина, часто різні скандали у фейсбуці влаштовує. Він із тих, хто може на проповіді сказати: «А ви знаєте, що в останньому романі Ірен Роздобудько…».

У нашому з Мирославою шлюбі все не так, як подобає. Ремонти, розмови з майстрами – це все на ній. Мені ж колір кахлів чи фарби по цимбалах. Мирослава також водить у нашій родині машину. А я, виходить, більше жіночу роль на себе взяв, бо відповідаю за кухню.

Щоліта ми їдемо десь на море. Переважно в Хорватію, Іспанію, Італію чи Сардинію. Це мені дуже подобається – така мандрівка… А так, треба мені до Києва чи ще кудись – от я ще не поїхав, а за кілька днів у мене вже настрою немає. Тому в Києві я буваю дуже рідко. Я люблю сидіти в хаті й працювати – це для мене найбільше задоволення.

Мій рідний Івано-Франківськ присутній тільки в одній моїй книжці – «Вікна застиглого часу». Це друге місто після Львова, де б я міг жити. Мої батьки познайомилися у Львові, одружилися тут, але, оскільки маму почали викликати в КҐБ, бо вона переховувала діда, який був в УПА, вони вирішили «загубитись» у Франківську. Пізніше, коли я переїхав до Львова, тут, на відміну від Івано-Франківська, існувало своє мистецьке середовище. Це вже у 1990-х Франківськ збагатився тими людьми, яких ми всі знаємо як «станіславський феномен», а до того там була глушина.

Я люблю старий Львів і старих львів’ян, яких уже давно немає. Ще люблю його за те, що, коли виходжу в місто, йду, йду – і завжди зустріну когось знайомого. Де в Києві та вулиця, на якій таке можливо? Одного разу таке було, коли я йшов Хрещатиком і побачив Римарука з Герасим’юком, які пили пиво. У 1980-ті був ще гастроном на Хрещатику, в якому теж можна було когось зустріти, приміром, Цибулька, який ішов здавати цілу сітку фляшок. А у Львові ж є багато місць, куди ти можеш зайти і зустріти знайомих – та ж «Дзиґа», наприклад. Де б я міг так жити? Місяць провів у Відні на стипендії, всі умови мені створили, але я майже нічого там не написав.

У ті роки своєю поведінкою я був схожий на Швейка: викручувався з усіх ситуацій, в які мене заганяла доля

Проблеми з КҐБ почалися через мою дурість. Якийсь час в Івано-Франківську жив поет Іван Іов. Одного разу, повертаючись із занять в університеті, я зустрів його з якимось чоловіком. Ми пішли на пиво, й Іван мені каже:

«Це людина звідти», – натякаючи, що цей його знайомий вийшов із тюрми. То був Богдан Ребрик, політзек, хоча я не дуже вірю, що він сидів за політику. Ребрик був трохи провокатором. Ми могли, наприклад, стояти в черзі по пиво, а він починав голосно обурюватися, до чого нас довела більшовицька влада. Так я з ним кілька разів потусував і все – ви´кликали мене в КҐБ. А вже пізніше згадали і про мої тексти. Я тоді в інститутській стінгазеті друкував вірші, за один із них вони й узялися. Вірш називався «Три борги» – «Найперший мій борг за те, що я українцем народився»… І от вони запитували, що я в тому вірші мав на увазі.

Потім мене ще кілька разів викликали. На останньому курсі інституту хтось їм доніс, що у мене є старі заборонені книжки, та підстав для обшуку в них ще не було. Вони намагалися мене завалити на екзаменах, але викладачі мені помогли. Згодом я отримав направлення в якесь глухе село Одеської області. Це був повний маразм – зі сходу випускників посилали на захід і навпаки. Але доки ти не мав відкріплення, ти не міг влаштуватися на жодну іншу роботу. Я поїхав у їхнє райвно, запитав, чи можна відкріпитися, але вони сказали: «Нє, нам потрібні вчителі». Потім повернувся в Одесу, пішов уже в облвно – там навіть розмови не захотіли зі мною вести. Врешті я поїхав назад до Франківська, сидів без роботи кілька місяців, доки мене не взяли у «Прикарпатську правду». Головним редактором там був Віталій Виноградський3 – каґебіст, «ястребок», який полював на партизанів, – він це описував у своїх творах. Я попрацював у тій газеті десь півтора місяця – і мене звільнили. Виходжу з редакції в похмурому настрої, а тут КҐБ. Я їх запитую: «Ваших рук справа?» – «А що ти думав? То ж ідеологічна робота, тому не можна таким людям, як ти, там працювати». Потім вони знову почали мене виклика´ти, і я втік до Львова.

За якийсь час батьки попросили помогти їм садити бульбу, а від нас через дорогу жив партійний товаріщ, який і доповів, що я у Франківську. Наступного дня о восьмій ранку стук у двері – влетіли троє каґебістів і двоє понятих (серед них і той товаріщ). І з восьмої ранку до восьмої вечора вони порпалися в моїй бібліотеці. Набрали різних книжок, рукописів, але дещо батьки поховали раніше, бо почули, що в декого зі знайомих уже були обшуки. Каґебісти забрали мене з собою, і я вже думав, що не вернусь – мама мене тоді на прощання перехрестила. Але вони потринділи зі мною зо три години – і відпустили. Підставою для обшуків стала антирадянська література – «Історія України» Крип’якевича, яку я дав почитати одному своєму знайомому. Але більше тоді не було до чого причепитися – і мене лишили в спокої. Згодом, уже у 80-х, почали смикати у Львові – за Чубая, Ромка Кіся, який написав тоді якусь протестну петицію… Каґебісти постійно мінялися, з одним із них ми навіть на пиво ходили, тринділи незрозуміло про що, а під кінець він раптом міг запитати: «Це ж буде ювілей Бандери, не чули – чи тут не готуються?». А я кажу: «Ні, навіть не знаю, коли той Бандера народився». Потім був ще рік армії – два місяці в «учебці» в Москві, а решта часу – в Харкові. Я міг і далі бути в Москві, бо мені доручили писати сценарій якогось документального фільму, але я лишатися там не хотів, тому той сценарій завалив, і мене послали в Харків. І там я вже виживав, як міг. Двічі по півтора місяця провів у госпіталі – заплатив лікарям, щоб мене не виписували. Тож я собі лежав і читав книжки. Міг би й довше лежати, але набрався нахабства, закрутив роман з однією медсестрою, вона мені принесла цивільний одяг, і я почав втікати в кіно. Одного разу попався на очі лікарю, і наступного дня мене виписали. В ті роки своєю поведінкою я був схожий на Швейка: викручувався з усіх ситуацій, в які мене заганяла доля. Я тоді зрозумів, що і в армії, і в КҐБ найкраща поведінка – вдавати дурника.

Моє покоління не потрапило ні туди, ні сюди: я вперше надрукувався на початку 70-х, а у 72-му почалися репресії

Я ніколи не належав до Спілки письменників, тому зі старшим поколінням авторів майже не перетинався. Коли вже я публікував свої статті, то почав їздити до Києва й відвідувати редакції журналів. Кілька разів потрапляв в «Еней», щось там пили… Але я не був допущеним до класиків: то ж були жителі Олімпу, а я хто – хробачок якийсь.

Я спілкувався з Миколою Воробйовим – прекрасним поетом, мене з ним Лишега познайомив. Ще зі Станіславом Вишенським… Але вся та Київська школа поезії – це такі парії, їх теж у 70-х не друкували.

Велике враження своїми першими книжками прози на мене справив Валерій Шевчук: його міські оповідання дуже настроєві й мені близькі. Він теж описує життя простих людей з околиць, серед яких і я жив. Крім того, мені подобаються його містично-історичні романи. У мене було багато важливих розмов із ним. Я йому надсилав свої твори, Шевчук дуже гарно на них відгукувався. Але останнім часом він зайняв якусь деструктивну позицію – проти Григорія Грабовича щось смішне підписав...

Ще з того покоління в Юрія Щербака був новаторський роман «Хроніка міста Ярополя», але ці його останні тексти – це вже поза межами літератури. Хоча ж у нього була дуже добра проза у 1970-ті: «Маленька футбольна команда» – прекрасна річ. Непогані містичні тексти були у Володимира Дрозда, але потім він теж почав якісь дурниці писати. «Листя землі» – це ж неможливо читати.

Коли я носив свої твори в журнал «Жовтень», головний редактор Роман Федорів мене дуже хвалив (він мене знав ще з дитинства, бо був нашим сусідом), але весь час казав, що прозою завідує Роман Іваничук і він не може йому нічого сказати. А Іваничук казав таке: «Ви знаєте, я оце вже Миколу Рябчука запитував, нащо він пише. У вас теж дуже гарні статті виходять, переклади, а проза – це не ваше». Рябчук повірив Іваничуку і писати покинув. Лишилися у нього одна збірочка віршів і книжечка прекрасних оповідань. А я такий товстошкірий, що на мене це не вплинуло (Сміється). Іваничук був просто вбивцею літераторів. «Рекреації» Андруховича теж уперше прийшли якраз у «Дзвін», але були відфутболені й уже згодом потрапили в «Сучасність». Про епопею Володимира Яворського «Напівсонні листи…» Іваничук сказав, що це не тільки в «Жовтні», а й ніде на земній кулі не надрукують. Але не тільки надрукували, а ще й у Польщі переклали. Пізніше Іваничук говорив, що Пашковський – це наш український Пруст, а чого ж він його не друкував?

Мої «Діви ночі» теж пролежали в «Жовтні» чотири роки. Але одна річ, якби вони були надруковані 1987 року, коли не було «Интердевочки» Куніна й інших російських текстів. А так вони вийшли аж 1991-го. Так само й мої невинні оповідання з «Вікон застиглого часу» – все через його руки пройшло, але він нічого не надрукував. Коли він десь мене згадував, то говорив, що я скотився у порнографію, хоча з моїх книжок Іваничук прочитав лише «Ги-ги-и». Про цю збірку він сказав, що це міг написати тільки божевільний, а при цьому книжка перекладена дванадцятьма мовами. Він не знав, що таке є в зарубіжній літературі, бо її не читав.

Напевно, я ближчий до вісімдесятників, але за віком до них не належу. Подивіться, хто з народжених у 1950-х вижив у літературі: дуже мало порівняно з тими, які народилися у 60-ті й стали потім вісімдесятниками. А все тому, що попереднє покоління, народжене у 40-ві, захопило в 60-ті «відлигу» – вони вже могли утвердитися, багато чого надрукувати, їх на Заході перекладали і публікували. Таке ж саме потепління настало й у 80-ті: тоді були дуже цікаві публікації в журналах, літературні дискусії. Кожен часопис вів рубрику «Фейлетон», і я там друкував свої розгромні статті. Але моє покоління не потрапило ні туди, ні сюди: я вперше надрукувався на початку 70-х, а у 72-му почалися репресії.

Найважливішим моїм літературним знайомством став Григорій Чубай. Це така неоднозначна особистість була, але він був феноменальною людиною, бо походив із села, не отримав натоді жодної вищої освіти, та знання із зарубіжної літератури мав дивовижні. Це він мене присадив на польські журнали Literatura na Świecie та Zeszyty Poetyckie, зацікавив творчістю Грабала, Еліота, Паунда… Всі члени нашого львівського кола читали польською, чеською, словацькою, сербською мовами – українською ті книги не виходили, а російською видавали і Камю, і Кафку, але в книгарнях їх було не дістати. Тому Джойса і Пруста я спочатку читав польською. Завдяки Чубаю я вже знав, яка є література. А від знання дуже багато залежить. Свої перші вірші я писав у стилі письменників ХІХ сторіччя, а все тому, що читав саме таку літературу. А потім почав читати інших авторів і сам став писати інакше.

Та компанія, яка гуртувалася навколо Чубая, була для мене великою віддушиною. Крім Миколи Рябчука, були там Олег Лишега, Віктор Морозов, художники Юрко Кох і Влодко Кауфман, Володимир Яворський. Ми збиралися в різний час чималим гуртом – чоловік по тридцять-сорок (плюс – юні цінительки таланту) – на чиємусь дні народження, на Новий рік, а то й просто несподівано сходилися. Одного разу я йшов пізно ввечері з бібліотеки, дивлюся, а в моїй хаті горить світло. Відчиняю – сидить ціла банда. У мене у дверях був англійський замок, до якого вони пробували різні ключі, доки один таки не підійшов. Я писав у ті роки саме для них, бо ми весь час читали одне одному свої тексти, Морозов міг заспівати якихось нових пісень, хлопці картини приносили показати...

Те, що Чубай свідчив на суді проти Калинців, треба розглядати під тим кутом, що його, вибачте, взяли за одне місце в КҐБ. Грицька потримали кілька днів, і це його зламало. Він же був молодий хлопець! Ті свідчення опубліковані, але ж нічого страшного він не сказав. Ігор Калинець – дуже витончений лірик, але вже його дитячі вірші – це публіцистика. Ну, як можна дітям впихати якісь дурниці про Бандеру? Оцей перехід до публіцистики Чубай і критикував, а на суді він засвідчив якісь невинні речі, без яких і так Калинця посадили б, але він до сьогодні ображений на Грицька.

Розумієте, КҐБ тоді розповсюджував про людину різні плітки, піддавав її остракізму. І про Чубая теж поширили наклеп, мовляв, він був стукачем. А що це означало? Щоразу, коли вас викликáли в КҐБ, вам підсовували папірчик, на якому треба було щось підписати. «Ви були в Ірини Калинець удома, а про що ви там говорили?». А ви вже з нею домовилися, що, якщо будуть запитувати, відповідати так: «Говорили про “Слово о полку Ігоревім”, про половців», – і підписуєтесь. Але чи це є донос? Мене так само просили щоразу, коли я там бував, щось підписати. І ось Чубая теж так виклика´ли і запитували.

Я знаю лише одне: ми з ним не розмовляли про те, як повалити радянську владу і підірвати пам’ятник Леніну, тому я не боявся до нього ходити. Хоча всі тоді перестали це робити… Врешті, Чубай опинився в такій російськомовній компанії, в якій були письменник, цікавий стиліст Ігор Клех, кінокритик Андрій Плахов і директор видавництва «Центр Європи» Сергій Фрухт.

Якийсь час жив у мене Олег Лишега, ми з ним два місяці працювали на книжковій базі вантажниками. Я описав те наше середовище у «Грушах в тісті». Це, мабуть, був найлінивіший письменник на світі (Сміється). Він дуже мало написав, але його вірші унікальні для України, тому що Олег сформувався під впливом американських поетів – Сильвії Плат, Роберта Фроста. Це була така американська школа поезії, коли метафори і порівняння відкидаються, бо сам вірш – це уже розгорнута метафора. Часом поезія Лишеги скидається на якісь шматки прози, хоча його проза теж доволі цікава, малосюжетна. Олег писав на різних шматках паперу, деякі свої рукописи він полишав у моїй хаті.

Лишега був дуже непристосованим до життя. Я, наприклад, страшно практичний, тому всі закупи роблю на місяць наперед. А Олег був таким сотворінням Божим. Пам’ятаю, коли він жив у мене і поїхав до батьків, я його по поверненні запитав, чи привіз він щось із їжі. Відкриває Олег торбу, а там дві цибулини (Сміється). Це така Божа квіточка була. Він постійно невдало закохувався, я мусив його зводити з дівчатами.

Мені подобаються процеси, які сьогодні відбуваються в українській літературі, але я мало що з того читаю. У мене стільки всього ще непрочитаного, що до нового я ніяк не доберуся. Сьогодні мої найближчі друзілітератори – Андрій Любка, Олександр Бойченко, Андрій Бондар і Юрій Андрухович. Я маю гарні стосунки із прекрасним поетом Олександром Кабановим. Але це все різні літературні покоління. Ми не раз з’їжджалися з різних приводів. На шістдесятиріччя моє вони всі приїхали, був вечір у філармонії, а потім ми разом банячили у мене вдома. Але всі вони живуть в різних містах, тому ми бачимося доволі рідко.

Мої герої п’ють те ж, що і я, тому я почав із цим боротися і змінювати напої. Скільки вже можна пити вино?

В українській літературі я перечитав усе – включно зі старими журналами на кшталт «Літературно-наукового вісника». Пишуть, що у Винничука гарна мова, а звідки вона у мене? Бо я читаю українських письменників і добрі українські переклади. А коли немає перекладу українського, я читаю польський: намагаюся російською читати менше, тому що потім проскакують необдумані русизми. Страшно люблю тексти Юрія Косача – я все у нього перечитав. А ще Наталени Королевої.

А із зарубіжних для мене важливими були Пол Боулз і Томас Пінчон. Маю всі томи польського літературного журналу Literatura na Świecie – це ніби відповідник «Иностранной литературы» чи «Всесвіту», але значно вищого рівня, бо вони друкують перекладені фрагменти з нових сучасних романів. А ось мій улюблений письменник, можна сказати, моє друге «я» – португалець Фернандо Пессоа. Він теж був містифікатором, вигадав більше ніж сімдесят літераторів – створив їм біографії, писав за них твори. Я завжди тримаю поруч зі своїм робочим столом книжку його роздумів.

Моє писання пішло насамперед від читання – я більше читач, ніж письменник. У мене все дуже пов’язано з тим, що я читаю і чого мені бракує в українській літературі. Тому я писав різні речі, які у нас з’явилися вперше: чорний гумор, абсурд, сюрреалізм…

Узагалі, жодного завдання в українській літературі перед собою не ставлю: читаю і пишу те, що мені цікаво. Завдання можуть бути тільки у краєзнавчій царині: тут я зобов’язуюся написати про те і те. А ось романи мої з’являються несподівано. Мій останній твір вигулькнув, коли видавництво «КСД» запропонувало написати колективний текст – із Жаданом, Кокотюхою, Кідруком, Фоззі, Карпою і Рафєєнком (Мова про роман «ДНК», який вийшов у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» восени 2016 року. – Авт.). Мені дістався розділ про 1930-1940-ві роки. Я його написав, але зупинитися вже не зміг. Мій текст мав бути на сорок тисяч знаків, але за три місяці він розрісся вже до шістсот п’ятдесяти і став романом «Цензор снів». Іноді роман твориться кілька років, але сам процес писання відбувається швидко. Перші двісті тисяч знаків «Аптекаря» я писав два з половиною роки, а потім ще двісті п’ятдесят – три місяці.

Усі ідеї до мене приходять за робочим столом. І вірші теж не з’являлися від того, що я десь ішов і щось побачив. Більше натхнення приходило, коли я читав чужі вірші. Зрештою, так само штучно я створюю свій настрій і для прози. Не бачу у цьому якоїсь шкоди. Якщо я, приміром, читаю Пруста в українському перекладі, то що я у нього запозичу? Це зовсім інша лексика, щось абсолютно відмінне від того, що пишу я.

Дуже багато книжок для роботи у мене є вдома. Я їх купую, не знаючи, коли зможу використати. Тут можна знайти дивовижні речі! Як ось «Історія прутня», або польський «Трактат про пердіння», або «Алкогольна історія Польщі». Звичайно, багато всього є в голові, але треба кудись завжди зазирати. Також поляки виклали в інтернет свої старі газети, тож всі довоєнні львівські часописи у моєму розпорядженні. Зараз я планую писати другий том «Аптекаря» і буду користуватися хронікою облоги Львова та листами міського писаря Самійла Кушевича, в яких він детально описує, що відбувалося в місті, коли його штурмували козаки.

У мене немає жодних планів наперед: не знаю, що і коли я напишу. Я навіть плану роману не маю, а часом навіть початку – сідаю писати, а вже потім він з’являється. Я можу тільки бачити, що відбуватиметься на найближчих двадцяти сторінках. Узявшись писати свій розділ у тому колективному романі, в якому вся оповідь ведеться від імені одного героя, я раптом побачив, що його дії не відповідають характеру і попереднім вчинкам. Тоді він розколовся на двох героїв – і так стало навіть цікавіше. У мене десь у паперах є описані плани кількох романів, але вони ніколи не були закінченими: мені вже було нецікаво.

Не впевнений, що добре пишу. Я дозволив собі написати популярні твори, хоча намагався в них не скочуватися до масової літератури. Але хочу написати щось інше, складніше. З іншого боку, в мені постійно йде боротьба: я ж зраджу своїх читачів, а хто ж тоді буде це читати? Вже є певні речі, яких від мене чекають. Але я все одно зроблю щось таке нечитабельне. Ні, це буде не філософська література, але малосюжетна. Бачте, мені доводиться на догоду читачеві приносити в жертву свій талант, тому сюжет у моїх творах переважає над стилем, і з цим треба боротися.

У мене є один текст, який я й досі не знаю, чи варто видавати. Я боюся за свого читача. Це книжка-містифікація про цивілізацію, якої ніколи не існувало, але я пишу про життя тодішніх людей, про твори тогочасних письменників. Та чи буде це хтось читати? Звичайно, неправильно так думати. Я все-таки не є повністю підвладним своїм читачам, тому що навіть «Аптекар» – уже інакша книжка, ніж «Танґо смерті», й тому вона була менш популярною.

Такого завдання, щоб стати тією людиною, яка поверне Львову його міфи й легенди, у мене не було. Просто моє захоплення казками вилилося в те, що я почав думати: а чому так виходить, що є легенди Праги чи Лондона, а немає легенд Львова? І я почав шукати. Приміром, у старих львівських хроніках: там могли бути чотири рядки, а я з них робив цілу історію. Щось збереглося на околицях. Потім знайшов у рукописах єврейські старовинні легенди. Я не певен, що мої книжки переживуть віки, але скільки буде Львів, стільки житимуть і його легенди. І я переконаний, що у цьому напрямку ніхто вже нічого не напише: я все вишкрябав, хіба будуть вигадувати.

Крім того, що я українець, я ще й галичанин. Це в мені сидить навіть глибше, ніж українство

У мене є такі життєві правила, в яких я переконався безліч разів. Перше походить з роману «Звіяні вітром» Марґарет Мітчелл, і його промовила Скарлетт О’Хара: «Я не буду думати про це сьогодні, я подумаю про це завтра». Безліч разів переконувався, що це свята правда: краще відкласти будь-який рішучий крок на потім. Друге правило – немає лиха без добра. Така банальна річ, але про неї теж треба пам’ятати, тому що дуже багато людей через якісь проблеми навіть вдаються до самогубства. Але якби люди пам’ятали, що життя складається з падінь і злетів, вони б цього не робили, тому що будь-яку трагедію можна пережити.

Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізитах. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІІ).