Галина Пагутяк


Стіну в спальні Галини Пагутяк прикрашає старий гобелен, що висів над її ліжком ще в дитинстві. Внизу на ньому зображений будинок, у дверях якого нині можна помітити прорізаний отвір. «То я не втрималася, коли була дитиною, – пояснює пані Галина. – Хотіла побачити, що ж там усередині». Вже пізніше цей значимий для авторки образ дверей з’явиться у характеристиці, яку дав колежанці Юрій Винничук: «Галина Пагутяк ввійшла в літературу зовсім не одними і тими ж дверима, якими входили всі інші українські письменники радянського часу». Нині вже можна додати – і часу сучасного. Пагутяк по можливості уникає презентацій, участі у книжкових фестивалях і ярмарках, не їздить у закордонні письменницькі резиденції і не дає коментарів на позалітературні теми. Протягом життя вона навчилася чергувати періоди своєї відкритості світу, дозволяючи собі час від часу нікого не впускати у своє Королівство і писати.

В ті тижні, коли ми домовлялися про це інтерв’ю, пані Галина змушена була відкласти писання і на якийсь час присвятити себе боротьбі з Центром оцінювання якості освіти, який без дозволу письменниці взяв її текст для абсурдних тестових завдань із ЗНО. Письменниця називає бажання допомогти скривдженим і слабшим своєю визначальною рисою, чи ж не тому в її хаті п’ять котів (майже всіх з яких вона підібрала на вулиці)? А ось книжок в аскетичній квартирі на львівському Сихові куди менше, ніж у робітнях інших письменників: Пагутяк говорить, що книжки роздає бібліотекам, лишаючи собі лише найцінніші видання і ті, які потрібні для роботи. Пише пані Галина чи не найбільше з сучасних українських прозаїків (на її рахунку – близько тридцяти книг), але при цьому незалученість у літературні тусівки, уникнення навіть найменшої публічності призводять до того, що її романи часто лишаються майже не поміченими. Сам літпроцес від того дуже програє, бо направду мало авторів так у своїх книгах працюють з історичним матеріалом, а разом з тим – так майстерно подають його читачеві, додаючи елементи детективу і містики. В самій пані Галині, попри мої очікування після читання її останніх романів, жодної містичності не помітите. Вона пригощає нас кавою і свіжоспеченим пирогом, а з вулиці в цей час доноситься запах щойно скошеної трави, той самий, яким просякнутий її роман «Зачаровані музиканти». Читач творів Галини Пагутяк легко може подумати, що все це зовсім не випадково.

Коли ти сприймаєш усе навколо як літературу, це певною мірою руйнує твоє особисте життя і життя людей, яких ти дуже любиш

Я дуже важко йшла до свого покликання. Можливо, мені не варто було ставати письменником, а ліпше кимось іншим. У будь-якому разі на початку пошуку самої себе мені йшлося про те, щоби захищати найслабших – тварин, дітей та інвалідів. Відомо, що слабкі захищають інших краще, ніж сильні. Всі мої стосунки з людьми, неписьменниками, будуються на тому, що ми захищаємо одне одного. Тому, характеризуючи себе, я маю сказати, що я не є якимось егоїстом, але й не є альтруїстом, тому що дуже ціную час для себе. Мені періодично потрібна ізоляція, але потім я виходжу з цього стану. Я живу циклами: герметичне існування – відкрите існування. Зараз у мене відкритий період, але за якийсь час я знову сидітиму у своїй квартирі, ні з ким не спілкуватимуся і нікуди не виходитиму. Я дуже не люблю вибиратися на якісь зустрічі і чужі презентації. Йду лише тоді, коли потрібно, щоб я десь виступила. З іншими письменниками спілкуюся мало і дуже обережно – дотримуюся певної дистанції. Мені значно легше з людьми листуватися, ніж бачитися з ними день у день.

Я народилася в дуже гарному місці. Це дві гори, між якими тече річка і які видно з порога нашої хати в Урожі. Далі є яри, балки, рівнина, ліси – це таке багатство природи, і ти завжди маєш вибір. Ти не бачиш увесь час перед собою безмежні поля, засіяні чимось, якісь особняки чи іншу сучасну холєру, яка мене так дратує. Ні, ти бачиш цю красу і під неї підлаштовуєшся. Це вже лейтмотив твого життя, закладений на генетичному рівні. Ти виходиш з дому і думаєш: а чи піти мені в Багна, чи, може, у Площину, чи в Горішню Дубину, чи до Вербового потоку? Якби я мала лише один-єдиний ліс, мені б не було так цікаво. Хата, в якій я народилася, трохи вище по ріці – в селі Залокоть, там нині живе інша жінка з чорно-білим котом.

То не була наша хата, туди просто вчителів пускали на постій. У церкві в тому селі правили колись родичі матері Івана Франка. Зв’язок з Урожем для мене надзвичайно важливий. Я вже можу навіть до кінця життя не поїхати в те село, але воно лишиться зі мною, бо я здатна викликати його образ у будь-який момент. Іноді думаю, що я могла б поїхати в якусь країну, там би собі жила тихо і спокійно, але якби я отак візуально викликала образ України, того місця, де народилася, я би протрималася, звісно, а проте коли б той образ почав стиратися, я би себе втратила.

Коли ти сприймаєш усе навколо як літературу, це певною мірою руйнує твоє особисте життя і життя людей, яких ти дуже любиш. Добре, що мені дуже пощастило з дочкою. Я могла її не мати, як і кожна жінка-письменниця. Але я не зовсім розумію, коли відмовляються від материнства. В когось можуть бути діти, а в когось – ні, але вони не можуть заважати творчості.

Я мріяла про те, що, коли дочка виросте, вона читатиме мої книжки. У нас товариські стосунки, і немає жодного верховенства – щоб вона маніпулювала мною або я нею. Лада мене називала на «ти» і Галею, доки не пішла до школи, бо там їй діти сказали, що маму треба називати «мамою» (Сміється). Вона не з тих, хто дуже захоплюється творчістю батьків, і ніколи не скаже, що я талановита. Лада навіть не надто говорить зі мною про мої тексти, але я знаю, що вона мене розуміє. Їй теж складно, бо я не можу фокусуватися, як наші галицькі матері, виключно на своїй дитині, пасти її, як телятко.

Я дочці відразу давала свободу і говорила, якщо вона хоче вижити у цьому світі, їй потрібно мати гідність. Ми обоє легко відходимо, й у нас немає злопам’ятства. Дочка вчилася на історичному факультеті. Я історією цікавилася, але по-дилетантському. Лада фактично стала моїм учителем, бо показала мені, як правильно працювати з історичним матеріалом. Вона толерантніша за мене і часто мене стримує від радикальних кроків, бо я завжди була бунтарем. Я їй іноді кажу: «Ладо, тобі пощастило: в тебе не було причин втікати з дому», – тоді як я втекла у вісімнадцять років. Я не витримала тиску на себе і пішла.

Мене поривало писати з дитинства, але я не мала для того досвіду. Писати ні про що і вигадувати якісь неіснуючі світи – з чого часто починають молоді автори – я не хотіла. Все-таки я була вихована на дуже якісній літературі.

Улюбленим текстом у дитинстві став «Фараон» Болеслава Пруса – я його читала разів двадцять. Довго просила батьків дістати мені «Робінзона Крузо», доки вони не знайшли його в однієї вчительки і я не підсіла на ту книжку. Це моє світовідчування – я по натурі Робінзон Крузо: не дичавію, коли потрапляю в дику ситуацію. Так само я перечитала в дитинстві всю українську класику. Моя мовна стихія сформувалася під впливом Андрія Чайковського, передусім його повістей «Олюнька» і «Бразилійський гаразд». Так само впливали Шевченко і Франко, але вже не мовно, а тематично. Франко народився за шість кілометрів від мого села, а в Урожі по сусідству з нами жили його родичі. Вони могли стати і моєю ріднею, але псевдобандерівці вбили мого дядька, який мав одружитися з дівчиною з родини Франка. Я відчуваю дуже близький ментальний зв’язок з ним. Як і він, я починала з нуля, бо була дитиною вчителів із простого села. Сама підготувалася до іспитів і, вперше сівши на потяг, у сімнадцять років поїхала до Києва вступати на філософський факультет.

Я склала один іспит на «5» і три – на «4», а треба було всі на «5». На той факультет ішли діти чиновників і міністрів, тому скласти все на «відмінно» було неможливо. Мою маму викликав до себе декан і сказав, що вони би дуже хотіли, щоби я в них вчилася, тому треба зробити довідку, що мій батько – парторг, а я працюю в колгоспі. Моя наївна мама поїхала діставати ту довідку, хоча, я думаю, що насправді йшлося про хабар. Я знала, що в мене є певні здібності, і розуміла, що зі мною вчинили несправедливо. Так у сімнадцять років у мене з’явився перший травматичний досвід, і тоді я наважилася почати писати.

Людиною, яка мені допомогла ввійти в літературу, був Віктор Терен – поет-шістдесятник, в якого свого часу розсипали вже набрану книжку за те, що 22 травня він десь прочитав вірш Миколи Холодного про Шевченка. Якось я зустрілася в Ірпені з його молодесенькою дружиною Танею Майданович, яка й познайомила мене з Віктором. Він мені почав підказувати щось, представив важливим людям і, по суті, допоміг з першою публікацією і переведенням із Львівського університету на філологічний факультет у Києві. Там якраз були вільні місця, бо двох хлопців абсолютно безпідставно вигнали з університету за гомосексуалізм. Це був 1980 рік. І коли у Львові збагнули, що я втекла з-під їхнього носа, та ще й наприкінці п’ятого курсу вийшла моя перша книжка «Діти», це викликало страшний вибух ненависті до мене. Мені згодом розповідали, як кожен викладач приходив на лекцію і потрясав моєю книжкою зі словами «порнографія, антирадянщина!» Видно, їх зобов’язали говорити такі речі.

Із львівськими старшими письменниками в мене стосунки абсолютно не склалися. Правда, Роман Федорів робив мені публікації в журналі «Дзвін», і я тоді оцінила, яка то була шляхетна людина, не схожа на інших своїх ровесників. Роман Іваничук, приміром, мене терпіти не може, але змирився з тим, що я існую.

Хтось відносить мене до покоління вісімдесятників, хтось – ні. Я не стежу за такими речами. Мене дуже дратують різні братські могили – всі ті антології, збірники... Звісно, я з того ж літературного покоління, що і В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Іван Малкович, Ігор Римарук, Оксана Забужко, Василь Герасим’юк... У нас були свої ідеали й уявлення про справедливість, хоч ми не дуже й контактували одне з одним. А Юрій Андрухович – то вже інше покоління. Він, по-перше, пізніше з’явився, а по-друге, то вже інша тусівка, інша ментальність. Так само і Віктор Неборак. Якщо ви послухаєте, приміром, які речі озвучує Забужко для суспільства, і які Андрухович, ви зрозумієте, що то не одне покоління. Мені подобається, коли твір ділиться не на три частини, а на дві. У ньому обов’язково для рівноваги мають бути такі інь і янь.

Я вірю в магію промовлених слів. Хто володіє мовою, той володіє світом. Одне із завдань письменника – усвідомити невидимі зв’язки у Всесвіті. Уявімо, що світ – це машина, і коли якийсь гвинтик у ній починає не так працювати, вона виходить з ладу. Так само і з людиною: якщо вона працює не згідно з промислом Божим, це починає її поволі розхитувати і руйнувати. Важливо, щоби наш організм лишався цілісним. Шумери вважали, що боги спустили людям з неба знання, які вони потрактували по-своєму. І що більше люди їх спотворювали, то гірше їм ставало. Це одна з думок, яка часто звучить у моїх текстах. Є якась вища гармонія, яку ми на Землі спотворюємо. Література за допомогою слів може відновити ту втрачену гармонію. Тому так важливо, щоб людина розмовляла рідною мовою і не переключалася на якісь чужі.

Зшити всі сюжетні лінії в один текст мені допомагає те, що в дитинстві я начиталася історичних романів, які раніше дуже любила сільська інтелігенція. На прикладі радянських історичних романів я побачила всі ці кліше, стандарти – ідеологічні і сюжетні. Мав також у кожному тексті бути обов’язковий, як казали в мої часи, «оживляж» – любовна лінія. Але я не звикла повторювати те, що роблять інші. Я завжди намагалася влізти у шкуру людини. Щоби достовірно написати про Гербурта в «Маґнаті», мені ще треба було б років десять сидіти по архівах, але не думаю, що і тоді я би дійшла до істини. Тому, пишучи історичні романи, я дотримуюся принципу: що дальше, то ближче. Обираючи якусь тему, письменник повинен читати не те, що її безпосередньо стосується, а лізти в якісь суміжні науки і теми. Скажімо, ровесником Гербурта був Френсіс Бекон, з яким у нього була дуже схожа доля: вони були майже однолітками, рано осиротіли, здобули однакову освіту, брали участь у різних політичних подіях. Я не знаю, чи вони зустрічалися, хоча це було можливо – Гербурт побував в Англії як дипломат. Тоді ж жив Шекспір, винайшли телескоп, Ґолем ходив по Празі. І в той час усюди бував Гербурт. Ось чому, працюючи над романом, я читала не лише його тексти, але й сентенції Бекона.

Я – письменник змішаного типу. Якби я опинилася в такій трагічній ситуації, що не мала би можливості вийти зі своєї кімнати, я би продовжила далі творити свій світ. Але я відчуваю втіху від того, що мандрую. Мене цікавлять такі місця, куди порядні люди не їдуть. Ненавиджу гламурний туризм. Дуже мрію тепер побувати в Середній Азії. Я не була в Європі і пообіцяла собі не їхати туди, доки не скасують віз. Думаю, Україна має налагоджувати зв’язки зі старою доброю Європою часів першої Речі Посполитої, горнутися до поляків і литовців, бо це її коло. Нещодавно я побувала в Стамбулі, бо мені захотілося відчути його як історію, культуру, але не як Туреччину, бо то вже щось окреме. Ізраїль мене потряс до глибини душі. Я не думала, що я так можу прихилитися до якоїсь країни. Неважливо, хто там живе, але то є мій світ – простий і дуже далекий від європейського. Я людина східна, не знаю, звідки це, але мене захоплюють піски, пустелі, танці дервішів, які в такий спосіб контактують з Богом на такому високому рівні.

В євреїв так само надзвичайно складні шляхетні стосунки з Богом. І на цьому тлі ота заполітизована релігія православних, чи греко-католиків, чи римокатоликів виглядає дуже убого. Я взагалі-то агностик, хоча маю прекрасні стосунки зі священиками. З багатьма з них куди цікавіше спілкуватися, ніж з письменниками, які люблять переливати з пустого в порожнє і кидатися гладенькими фразами про постмодерн.

Коли людина хоче тільки успіху, вона працює лише на нього. Коли вона хоче тільки грошей, вона працює на них. Коли ж людина хоче отримати задоволення від своєї праці, то вона отримуватиме його. Письменник, який дотримується цього принципу, навряд чи випишеться після певного віку.

Хоча втома буває в усіх, і тоді просто треба перемикатися на інший вид діяльності. Чому я іноді з такою іронією, а не раз і зі злістю говорю про сучасну літературу? Бо це клітка, в яку письменники себе запихають і в якій часто поводяться, як мавпи в зоопарку. Вони думають, що дивляться на інших людей, а насправді ж самі себе виставляють на посміховисько різними епатажними вчинками. Я бачу, коли твір створено, а коли – зроблено.

Не думаю, що всі критики можуть те відчути. Творити і зробити текст – то абсолютно різні речі. Іноді я можу підтримати якийсь твір, який інші називають слабким, але коли я бачу потенціал, бачу, що текст створений, я буду на боці того автора-творця, а не ремісника. У нас часто чийсь твір має успіх, і тоді автор починає штампувати тексти у тому ж стилі замість того, щоб перемкнутися цілком на інший жанр чи тему. Я завжди так робила. Коли я була ще зовсім молода, Яворівський якось обурився: «Що ви, Галю, кидаєтеся від теми до теми, коли треба розробляти одну?». Але я його не послухала.

Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізитах. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІ).