Мар’яна Орестівна Савка народилася 21 лютого 1973 року в м. Копичинці на Тернопільщині. Закінчила філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка та театральну студію при Львівському театрі ім. Л. Курбаса. У студентські роки разом із М. Кіяновською, Ю. Міщенко, Н. Сняданко та Н. Томків належала до літературного угруповання «ММЮННа ТУГа». Працювала молодшою науковою співробітницею Центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, літературною редакторкою та культурною оглядачкою щоденної газети «Поступ». 2001 року разом із першим чоловіком Ю. Чопиком заснувала у Львові «Видавництво Старого Лева».
Членкиня Українського ПЕН.
Авторка поетичних збірок «Оголені русла» (1995), «Малюнки на камені» (1998), «Гірка мандрагора» (2002), «Кохання і війна» (у співавторстві з М. Кіяновською, 2002), «Квіти цмину» (2006), «Бостон-джаз» (2008), «Тінь Риби» (2010), «Пора плодів і квітів» (2013), «Листи з Литви / Листи зі Львова» (у співавторстві з М. Кіяновською, 2016), «Оптика Бога» (2019), «Радуйся, жінко!» (2021), книжок для дітей «Чи є в бабуїна бабуся?» (2003), «Лапи і хвости» (2005), «Казка про Старого Лева» (2011), «Босоніжки для стоніжки» (2015), «На болоті» (2015), «Тихі віршики на зиму» (2015), «Колисанки і дрімливі вірші» (2017), «Родинна абетка» (2019), «Марчик та Мурчик» (2021), «Залізницею додому» (2022), монографії «Українська еміграційна преса у Чехословацькій Республіці (20-30-ті рр. ХХ ст.)» (2002), збірки інтерв'ю «12 неймовірних жінок» (2017) та короткої прози «Люди на каві» (2023).
Вірші представлені в антологіях «Ми і Вона», «Метаморфози. Десять найкращих українських поетів останніх десяти років», а також перекладені польською, німецькою, англійською, білоруською, португальською та литовською мовами.
2007 року в Америці в перекладах А. Мельничука вийшла друком збірка віршів Eight Notes from the Blue Angel. М. Савка переклала дві книги дитячих віршів А. Мілна. Лауреатка І премії видавництва «Смолоскип» (1998), Міжнародної премії ім. В. Стуса (2003) та премії імені Братів Богдана та Левка Лепких (2022). Живе у Львові.
«Хто ця жінка?» – запитала мене на одному із заходів Форуму видавців молода львів’янка. Мар’яну Савку, яка цього вечора читала вірші з Іваном Малковичем, не впізнати – так разюче вона змінилася за останні кілька років. Перед читаннями Савка підходить до знайомих, обіймає чи вітається за руку, щоразу приязно усміхаючись, і все – ви вже в енергетичному полі цієї жінки, такої тендітної, мов порцелянові статуетки балерин. Власне, ось він – один із її портретів-іпостасей, захований у музичній скриньці, яку Мар’яні колись подарував американський письменник Аскольд Мельничук і яку нині вона показує нам у своїй львівській квартирі. «Ви ще не знаєте мене в танці!», – вигукує Савка, а панна танцює під просту мелодію в улюбленій скриньці, аж доки ту скриньку не закривають.
У Мар’яні вражає те, як природно вона може закрити ось цю творчу, грайливу, артистичну частину себе самої й перетворитися на ділову жінку, яка заснувала одне з найуспішніших українських видавництв. Хоча нині Савці вже не потрібно перебирати на себе десятки не завжди комфортних їй ролей сторукого українського видавця: із появою у «Видавництві Старого Лева» Миколи Шейка інтуїтивне й раціональне дуже гармонійно розподілилися поміж нею і новим генеральним директором, з яким Мар’яна, врешті, створила не лише видавничу родину, а й власну. Так до іпостасі видавця додалася роль дружини, а згодом – і мами трирічного Северина.
Мар’яна не боїться говорити відверто, не криючись, – байдуже, йдеться про видавничі справи чи про справи сімейні. «У мене такий період, коли дуже хочеться ділитися», – говорить Савка. Скринька ще раз відчинилася – і перед нами знову тендітна порцелянова жінка, яка дозволяє зайти в найпотаємніші двері її власного світу, яка аналізує, підсумовує і яка в кожній відповіді раз по раз повертається до любові та вдячності.
”Коли з’являється дитина, тобі відкривається майбутнє. Ти відчуваєш не лише тих, які йдуть за тобою, а й тих, які йтимуть попереду
Тепер, коли Северинко трохи підріс, кожен мій день починається з ритуалу приготування кави. Я думаю, дитину важливо залучати до всіх своїх життєвих процесів – тоді вона значно раніше до всього прийде сама. Тож ми беремо каву, ложечки, горнятко мами, горнятко тата – все це Северинко робить сам, а я вже наостанок розливаю окріп. Потім до нас приходить няня, і в цей момент ми з чоловіком намагаємося непомітно вислизнути з дому, бо прощання із сином може бути трохи болісним – я себе почуваю мамою-зрадницею, котра втікає від дитини на роботу. Але це необхідна річ, бо все одно не можу уявити своє життя тільки в хатньому просторі, адже знаю, що після довгої паузи повернення в якийсь ритм може бути заважким. За свій комп’ютер на роботі сідаю вже десь в обід, бо спершу маю обійти всіх працівників. Іноді мені здається, що сьогодні це моя найголовніша функція – комунікація всередині видавництва. Кожен день надзвичайно насичений, і завжди маєш купу блокнотів, у яких намічаєш для себе якісь завдання, але все одно ніколи їх усі не встигаєш виконати. Потім, врешті, відпускаєш усе на самоплив і даєш життю самому себе регулювати.
Насправді з Северинком наш життєвий ритм дуже змінився, хоча я практично й не випадала з робочого процесу. Може, раніше я трохи більше встигала, а може, це ілюзія. Тепер же після роботи я повертаюся не просто додому, а до дитини. На вечір уже майже нічого собі не планую, тому що син дуже за нами сумує і фактично до ночі більше мене не відпускає.
А коли він укладається спати, я ще намагаюся щось написати чи прочитати, хоча не завжди це вдається.
Люблю логіку, аналітику процесів, але за своєю природою я – істота ірраціональна. Можливо, це властиво творчим людям. Я не те що віддаю якісь речі на самоплив, але часто дозволяю життю підкориговувати ті ситуації, які мені складно упорядкувати власними логічними рішеннями. Життя інваріативне і складне, тому іноді краще його відчути, ніж обдумати.
Ще я з тих людей, які швидко забувають негатив. Не знаю, чи це вже моє правило, але з часом з’явилася така риса. Я дійсно ніколи не пам’ятаю якихось поганих речей, завдяки чому мені вдається значно легше справлятися з різними життєвими завданнями. Не відпускаючи поганого, ти товчешся на місці й тягнеш за собою свої парашути. Натомість відпускаючи, ти відкриваєш собі майбутнє. Але, з іншого боку, просто відсікати весь негатив – теж неправильно. Тому я намагаюся, щоб драматичне і травматичне просто переходило в якийсь життєвий досвід, який робив би мене в певному сенсі складнішою і мудрішою.
При цьому забування – це ще й моя погана риса. Я така забудькувата, що іноді не розумію, чи це особливість моєї пам’яті, чи характеру (Сміється). Я часом можу легко проочити якісь важливі для себе речі. Наприклад, запишу на якомусь папірці рядок нового вірша і тут же забуду, де той папірець поклала. У мене є дуже багато втрачених речей, тому що я не змогла впоратися із тим, щоб правильно їх покласти. Інколи мені можуть надіслати рукопис, я відразу ж думаю, що я його зараз відкладу і за якийсь час до нього повернуся, але мене заполонює щось інше і про попередню справу я забуваю. Тому я дуже ціную людей, які про себе нагадують (Сміється).
Ще я не люблю виносити особисті речі назовні, а з іншого боку – мені не подобається щось приховувати. Я взагалі думаю, що ми живемо в час іншої приватності. Якими ми були раніше і якими стали тепер, в епоху соціальних мереж? У якийсь момент я зрозуміла, що мені комфортніше не робити жодної таємниці з мого приватного життя, бо тоді стає простіше з будь-ким говорити. Так само як людині, яка нічого не вигадує і не бреше, легше не заплутатися.
Кожна людина, за будь-яких умов, повинна зважати на те, що вона – особистість і несе відповідальність насамперед за саму себе. Кожен із нас відповідає за те, відбулися ми в житті чи ні. Ось чому не можна занехаювати себе і втрачати свої таланти. Так само не можна ставати жертвою обставин, які склалися в тому чи іншому шлюбі і які не дозволили тобі реалізувати свою місію. Нині я думаю, що шлюб не є ані пасткою, ані повинністю.
«Навічно» у стосунках добре тільки тоді, коли ти як особистість відчуваєш, що все вибудовується правильно. А якщо відчуваєш, що щось над тобою тяжіє і тобі хочеться це змінити, ти маєш право на ці зміни.
З віком приходить усвідомлення, що є речі, які ти можеш значно простіше сприймати й емоційно відпускати, тому що поза ними є набагато важливіші. Звичайно, якщо в шлюбі уявлення про життєві цінності у двох людей збігаються, тоді стосунки будувати незрівнянно легше. Для мене дуже важливим у взаєминах з моїм чоловіком є видавництво. Я завжди кажу, що одружена з «Видавництвом Старого Лева» і в цю модель мусить вписатися моя половинка, бо я вже слабко уявляю, як могло би бути інакше. Ще мені дуже важливо, щоби з людиною, яка зі мною поруч, ми однаково вірили, що разом можемо змінити світ.
”Ми були дико щасливими в той період побутової нескладухи, бо у нас була творчість і бажання вистрибнути кольоровим фонтаном із сірої маси
Я вступила до Львівського університету 1990 року, відповідно, всі важливі для України події припали на мій перший курс. Але національна самосвідомість почала «бродити» у нас ще в останніх класах школи. Це був період, коли все ламалося і ти мав дуже швидко перейти на іншу хвилю. Звісно, у моїх друзів не було жодних сентиментів до радянської епохи. Завдяки молодості всі ті пертурбації ми сприймали легко і романтично. 1989 року батько балотувався у Верховну Раду УРСР, і я на різних його зустрічах із виборцями читала свої патріотичні вірші. Я тоді написала дуже знаковий текст «Сповідь», присвячений Тарасові Шевченку Вірш був надзвичайно пронизливим, його надрукували в місцевій пресі й діаспорному журналі «Патріярхат». У тому вірші було й про те, що «ми – квіточки чорнобильського сонця: приречені, та ще живі», і про мову, «кинуту під ноги», – такий згусток усіх наболілих проблем. І коли я його читала, у мене було відчуття, ніби крізь мене проходить струм. На великій сцені в Тернополі зала була заповненою вщерть, і в якийсь момент, коли я декламувала, люди почали підводитися і передавати одне одному жовто блакитний прапор.
Окрім патріотичного сплеску, це ще був час великих культурних відкриттів. У нашому житті з’явилися Антонич і письменники Нью-Йоркської групи. Тоді ж я відкрила для себе поетів Празької школи, зокрема Олексу Стефановича. Пізніше навіть намагалася писати дисертацію про його творчість, але в якийсь момент зрозуміла, що не хочу займатися наукою. Якби я наважилася бути прозаїком, напевно, написала б про Стефановича – це була така унікальна самотність в обставинах складної епохи.
Та ось після того красивого, патріотичного піднесення раптом почали з’являтися псевдопатріотичні віршики різних графоманських поетів, які приходили їх читати й до нас в університет. Так, на контрасті, зароджується період буфонади і карнавалу. Тогочасна Україна була присипана якимось зчорнілим снігом, і на тому ж тлі – згорілий «вивихівський» будинок, розмальований різними написами . Це був такий спротив: «А давайте ми не сплюндруємо цей новий час шароварщиною, а будемо їй опиратися!».
Перед нами вже були наші старші товариші – Андрухович, Неборак, – які не мали щодо нас жодних упереджень. Пазли зійшлися: вони були нашими авторами і вчителями, а ми – їхніми читачами. Дуже швидко ми стали і послідовниками, і учасниками одного літпроцесу. Віктор Неборак читав тоді у Львівському університеті курс сучасної літератури, якого нам якраз страшенно бракувало. Також для мене дуже важливі в ті роки були вірші Юрія Андруховича. Його збірка «Середмістя», цикл «Індія» страшенно мені близькі. Згодом з Іздриком і Андруховичем я потрапила на літературний фестиваль до Польщі, й тоді у мене вперше з’явилося відчуття, що ми на одній сцені, в одній тусівці.
Серед вісімдесятників важливу роль у моєму поетичному становленні відіграв Василь Герасим’юк. Також впливали на нас Ігор Римарук і Наталка Білоцерківець – не так через особисті розмови про літературу, як через дозвіл бути поруч із ними і говорити про будь-що. Ми читали їхні вірші, і це неминуче нас змінювало. Також велику роль відіграли поети Київської школи, зокрема Віктор Кордун, з яким я мала кілька зустрічей. Усі вони здавалися такими дуже чистими людьми, не зашлакованими радянським спадком.
А ось із покоління шістдесятників для мене знаковими були Ліна Костенко і Микола Вінграновський. З Ліною Василівною я навіть мала одну дуже пам’ятну зустріч. На замовлення Олександри Коваль я написала про неї статтю для видання «УСЕ для школи» (тоді у мене ще була така ілюзія, що, можливо, я буду літературознавицею). Звичайно, я дуже хотіла зустрітися з Ліною Костенко і взяти в неї інтерв’ю для цього проекту. Мені намагався допомогти Ігор Римарук, але Ліна Василівна не зреагувала.
І вже коли той збірничок вийшов друком, мені подзвонила пані Олександра і розповіла, що завдяки моєму матеріалу їй удалося подружитися з Ліною Василівною. Я зрозуміла, що тепер і мені можна попроситися до неї на зустріч. Натоді я вже була дуже молодою видавчинею і подумала: може б, зробити з Ліною Костенко якусь книжку для дітей, а може, «Бузинового царя» перевидати? І ось я намагаюся об’єднати якісь різні справи в один день – поїздку до Києва, зустріч з Ліною Василівною і власний виступ у Могилянці ввечері. Потрапивши до неї, я зрозуміла відразу, що вона цінує простоту в спілкуванні й не любить, коли на неї дивляться як на забронзовілу скульптуру. Ліна Василівна приготувала мені чай із канапками, а я взяла якісь такі гострі продукти – сир, оливки, – які, як виявилося, вона дуже любить.
Творчість Ліни Костенко для мене – це висока проба поезії і водночас поетична школа, через яку обов’язково треба пройти. Це дуже професійний поет. Під час тієї зустрічі я побачила у неї вдома багато видань авторів нашого покоління, зокрема й свою книжку. Тобто, попри те, що Ліна Василівна вела закритий спосіб життя, вона все читала і була в курсі всіх подій. Ми тоді з нею довго говорили, я їй розповіла, що матиму того ж дня зустріч, на якій читатиму вірші й співатиму. «Ще й співатимете? – здивувалася Ліна Василівна. – Та я, коли в мене якась зустріч, у той день навіть ні з ким не розмовляю!». Я подумала: яка мудра жінка, – бо в молодості ти себе розтрачуєш, скрізь хочеш устигнути, але це все енергія, а її треба берегти. Врешті на ту вечірню зустріч я таки спізнилася, прибігла захеканою.
Це було великим щастям, що на своєму університетському потоці я зустрілася з Маріанною Кіяновською, Юлею Міщенко і двома Наталками – Томків і Сняданко. Ми були романтичними, зухвалими, й не дивно, що назвалися Товариством усамітнених графоманок «ММЮННа ТУГа». У цьому була певна самоіронія, хоча насправді ми вже тоді дуже серйозно ставилися до своєї присутності в українській літературі, тому радше це була гра в іронічність. Нам подобалося писати вірші, читати їх одне одному й робити різні смішні забави. У певному сенсі ми в чомусь наслідували наших супергероїв – Андруховича, Неборака й Ірванця. Тобто це було таке жіноче «Бу-Ба-Бу». Ми писали віршоплети – один рядочок одна, інший – друга.
А почали ми взагалі з того, що під час нашої фольклорної практики вирішили написати спільну п’єсу «Дощ». Ми так і не змогли її поставити, хоч навіть мали професійну режисерку, зате згодом розтягнули на цитати для наших наступних акцій, серед яких найбільше мені запам’ятався перформанс «Залишається поставити салат» на сцені Театру імені Курбаса. Хто там знав, що то за салат, але це якраз і була цитата з нашої безсмертної п’єси.
В якийсь момент на сцену виходила Юлія Міщенко і казала: «Знову осінь – і знову я сама», – і нам було смішно, хоча люди в залі не зовсім розуміли, що відбувається. Ще у нас була тарілка з нарубаною капустою (власне, салат, який наприкінці перформансу поцупив художник Мирослав Ягода) і собака, котрий ходив між рядами і щось підгавкував у такт музикантам «Очеретяного Кварку». Це була наша фієста, наш Гемінґвей! «Ми так жили, немов співали джаз»…
В якийсь момент наше покоління в літературі почали називати дев’ятдесятниками, хоча насправді це неправильно, адже ми ще триваємо. Так, ми починали в 90-ті, але найкраща пора нашого творчого врожаю – саме тепер.
У поезії люблю простоту. Мені здається, що у вірші дуже важливо не переграти зі словом. Часто молоді поети намагаються самих себе перехитрувати, а в результаті втрачається чисте зерно. Вірші Ліни Костенко мені якраз і близькі простотою поетичної форми, бо, наприклад, Оксана Забужко значно складніша у вибудовуванні свого поетичного світу. Для мене в поезії є важливими три складові: метафізика, музика і щирість із самим собою. Якщо ти із собою злукавиш під час писання, твій текст не буде поезією. А от коли ці компоненти складаються, можна писати про що завгодно і будь-яким стилем, але це буде поезія.
Я часто думаю, чи не завадило мені видавництво зреалізуватися в поезії. Якби могла під іншим ракурсом подивитися на своє життя і спробувати щось у ньому переінакшити, то, напевно, у той період, коли в мене ще не було думок про видавництво, я би спробувала побути повноцінним письменником. Я б налаштовувала себе на те, щоб постійно писати, вдаватися до експериментів і набути дуже різного досвіду, який би міг перейти в літературу. Я, наприклад, не відважувалася на прозу саме через те, що, як мені здавалося, маю замало подієвого досвіду. Я завжди думала, що для прози потрібно пізнати якусь іншу сферу діяльності, посидіти в архівах, бо розповідати про те, як я п’ю каву чи вино і марную свій час, чим часто грішать наші молоді письменники, мені не хотілося. В якийсь момент відчула, що могла б написати про свій особистий досвід, але ще не готова так відверто ним ділитися, тому що я гіпервідповідальна стосовно інших людей. А поезія – це ж зовсім інше: тут тобі ніхто не вкаже на автобіографізм. У мене є коротка проза, але я її ніколи не оприлюднювала. І навіть якщо набереться на збірку, ще буду думати, чи варто її видавати.
”Спочатку мені було просто цікаво створювати книги, і лише згодом я зрозуміла, що на них виростають люди
Я рухаюся життєвим руслом інтуїтивно, але в певні моменти мені хочеться робити якісь зрізи і висновки. Можливо, це такі етапи дорослішання. Взагалі, мені подобається ставати старшою. Я навіть люблю усвідомлювати, що мене чекає старість. З одного боку, у мене теж є природний острах перед часом і змінами, але з іншого – з кожним роком стає дедалі більше кілець на стовбурі твого дерева, тобто збільшується твій емоційний досвід. Ти сам собі стаєш нарешті цікавим. Були періоди, коли я відчувала, що я ще не та – ще мені чогось бракує. У молодості, коли я виходила на сцену читати вірші, мені здавалося, що я, наприклад, не можу нічого сказати. Я була готовою читати вірші, але вимовити кілька слів не наважувалася – мені ще не було чого сказати людям. Але в якийсь момент відчинилися внутрішні двері і я зрозуміла, що хочу виходити і говорити, бо ж, спілкуючись з іншими, ти одночасно спілкуєшся і з собою. Мені здається, що нині це одне з моїх найважливіших завдань – надихати людей на відкриття, пошук самих себе. Я хочу донести до них, що не можна боятися і завмирати на одному місці.
Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізитах. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІІ).
В основі моєї життєвої філософії лежить дуже проста сковородинська формула: ЛЮБОВ І ВДЯЧНІСТЬ.
СВОБОДА – найважливіша цінність кожної людини. Це можливість робити той щоденний вибір, який дозволяє тобі не лукавити із собою і не кривдити інших.
ЧАС – це певна абстракція. Ми можемо жити дуже повільно, а можемо – шалено. Час – це те, за чим ми переважно дуже шкодуємо, але цей жаль – теж ілюзія. Важливо, що час не завжди лінійний і що саме він дає нам можливість усвідомити моменти свого особистого щастя.
У мене свої стосунки з Богом, але ВІРА стосується не лише Творця. Це те, що дає нам можливість бути серед людей і не втрачати відчуття сенсу. Вона допомагає рухатися вперед і робити важливі кроки, на які за інших обставин нам би просто забракло духу.
СМЕРТЬ – така ж природна річ, як і життя. Вона регулює всі життєві процеси, і що менше ми боїмося смерті, то легше її усвідомити і прийняти.
Великий СЕНС ЖИТТЯ І ЩАСТЯ я бачу у своїй дитині, сім’ї, любові та вдячності.