Наталка Сняданко


18 листопада 2016 р., Львів

Ми домовляємося про інтерв’ю на першу половину дня – нашій героїні важливо впоратися з основними справами до того часу, коли зі школи повернуться син із донькою. Тих читачів, які звикли вишукувати автобіографічні мотиви в її текстах, витворювати образ письменниці з учинків і переконань її героїв, може здивувати реальна Наталка Сняданко – дружина, мама, а ще – поза літературою і перекладацтвом – працівниця ІТ-компанії.

До цього справжнього портрета нашої співрозмовниці слід би було додати абсолютну неможливість втиснути її в якісь поколіннєві рамки чи плетиво літературних зв’язків. Хоча ні – ниточку переданої від старшого покоління традиції таки вдається знайти, і цілком несподівано ключем до неї стає картина письменниці й художниці Емми Андієвської на стіні в квартирі Наталки. З офіційної, літературознавчої, позиції Сняданко є колишньою учасницею угруповання «ММЮННа ТУГа», в якому вона починала свій шлях як поетка разом із двома іншими героїнями нашого проекту – Мар’яною Савкою і Маріанною Кіяновською. За віком вона – стовідсоткова дев’ятдесятниця, але знову ж – усі ці ярлики абсолютно її не характеризують. Може, причина такої осібності в її житті за кордоном і перекладанні творів таких само незалежних, позапоколіннєвих письменників, завдяки чому Сняданко має право говорити, що не сприймає вітчизняну літературу відірвано від світової. А можливо, справа в осмисленні радянського минулого, яке відобразилося в її перших романах і на яке письменниця не побоялася поглянути впритул, щоби означити всі його впливи на наше сьогоднішнє життя і щоби, врешті, дозволити собі від нього звільнитися. «Писання літературного тексту – найважчий з відомих мені різновидів праці над собою», – зізнається Наталка. І якщо в перших своїх прозових книжках вона дійсно так чи інакше писала про себе чи про ті події, свідком яких їй випало бути («Колекція пристрастей…», «Сезонний розпродаж блондинок», «Синдром стерильності»), то вже у двох останніх романах Сняданко свідомо взялася за дослідження – життя українських заробітчан («Фрау Мюллер не налаштована платити більше») і біографії Василя Вишиваного («Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма»).

Але при цьому письменниця постійно наголошує, що для неї найважливішими у прозі є не тема чи форма, а відчуття і настрій. Так само і у своєму реальному житті, як показала наша розмова, Наталка намагається максимально відійти від формального, ставлячи на перше місце «я хочу», а не «я мушу». Зрештою, це одна з небагатьох героїнь «RECвізитів», яка має унікальну для наших теренів здатність – говорити про речі, які вона дійсно любить.

Письменник – це щось середнє між спецагентом, який має ходити під прикриттям, та анонімним алкоголіком

Я – пунктуальна, і, напевно, це мій недолік. У нашій країні мало таких людей, і я завжди від цього страждаю, бо «вчасно» у нас означає як мінімум на п’ятнадцять хвилин пізніше. Ще я з тих, хто може дуже добре продумати все логістично, але, коли доходить до діла, мене вже треба мотивувати. Тому багато практичних речей відкладаю на дуже довгий термін. Я взагалі страшенно не впорядкована, якщо говорити про якісь папери і файли на комп’ютері. Я можу вчасно і навіть наперед завершити переклад і лише потім почну домовлятися з видавництвом про договір. Але діти, звичайно, вчать збирати себе докупи.

Ще одна моя риса – любов до голосів: я щаслива, коли мені вдається щось підслухати. Це не означає, що я обов’язково потім десь зафіксую почуте, але для мене така література в житті значно цінніша за літературу оброблену. Мабуть, письменники тому й пишуть: їм ще раз хочеться щось відчути, ввійти у той самий стан.

Насправді я не люблю говорити про фемінізм. Просто для мене це природний стан психіки і буття, який я не повинна виправдовувати. Це так само, як виправдовуватися за те, що я жінка і що мені стільки-то років. Мене більше турбує, що розмови про фемінізм і реалізація його ідей у реальному житті не є взаємопов’язаними процесами. І це не лише українська ситуація. Один мій знайомий з Віденського університету недавно розповів, що у них це теж доходить до абсурду, бо, коли, наприклад, студентка пише наукову роботу про Набокова, вона скрізь уникає слова «він», адже ми не знаємо, яким було його внутрішнє усвідомлення статі. Але разом з тим місць у дитячих садочках подовженого дня немає, через що жінкам із дітьми працювати дуже складно. У нас теж є велика небезпека, що всі будуть розповідати на телебаченні, які вони гендерно свідомі, а в дійсності це будуть чергові квіти на восьме березня, за якими не стоятиме жодної рівноправності.

Виховання дітей, як і подружні стосунки, не є якимось сталим набором правил. Добре, коли це інтуїтивний процес, а не тільки раціональний. Звичайно, спочатку я читала якісь порадники, але, коли діти маленькі, все досить просто. Нині ж я розумію, що від твоєї реакції залежить, чи стане певна ситуація для дитини травмою, чи ти допоможеш їй її подолати. Коли діти нагадують тобі про твої помилки, неправильні вчинки, розумієш, яка це велика відповідальність – бути батьками. Ти ніби постійно у прямому ефірі, а в моєму випадку – відразу у двох (Сміється).

Діти багато чого мене навчили. Раніше, коли був ще тільки син, я весь час намагалася все робити правильно. Власне, через те я припустилася багатьох жахливих помилок, які нам усім і досі шкодять. Але потім поступово я зрозуміла, що неможливо і непотрібно все робити за чіткими приписами. Завен Баблоян, який перекладав багато психологічної літератури, часто нагадує мені про концепцію «достатньо доброї мами», яка не перегинає палицю. Але бути нею однаково непросто: одна справа, коли вас у сім’ї двоє і ви ще якось можете про щось домовитися, а коли вас четверо – все зовсім інакше. Це щоденна складна робота.

Мені цікаві книжки, в яких я бачу, що автор щось для себе відкрив, що це результат певного етапу в його житті

Я й зараз не переконана, що можу назвати себе письменницею. У мене немає зобов’язань в літературі, але є ідеї, які би хотілося втілити. Тобто я просто роблю те, що мене цікавить, а результат моєї праці хай уже відносять до якихось категорій інші.

Звичайно, якісь графоманські вірші я писала ще в підліткові роки. Потім було навчання на філології, яке нібито мало ще більше заохотити до творчості, але університетські роки я сприймаю радше як період антилітератури. Мені не вдавалося одночасно займатися літературою і літературознавством, тому що це зовсім різні способи мислення. Постійне перебування в інших текстах і намагання їх аналізувати страшенно заважають писанню. Тому для мене на певному етапі було дуже важливо вбити в собі критика і літературознавця, які послуговуються методологічними категоріями, і знову повернутися до того наївного стану, коли ти просто любиш книжки, вони тобі подобаються або не подобаються, але ти не намагаєшся їх розкласти у певні шухлядки.

Найбільше мені допомогло навчання в Німеччині, де я дійшла до розуміння, чиї тексти хочу читати і перекладати. І, власне, для того, щоб почати займатися своєю творчістю, вже більше нічого й не було потрібно – тільки час і можливість читати те, що я хочу. Десь тоді я й узялася за свою першу прозу.

Я категорично проти фрази «література повинна». Коли твір пишеться з обов’язку, а не приємності, виходить щось таке, як у Франка, коли він писав просвітницькі тексти замість чудової лірики у стилі «Зів’ялого листя».

Просвітництво дуже шкодить літературі, ним треба займатися окремо, так само як політикою чи громадськими справами. Література має зацікавлювати, захоплювати, хоча знову ж – «має». Коли писання втягує автора, це захоплення передається й читачеві. Особисто я завжди відчуваю, коли над автором тяжіло якесь «треба» – емоцію в літературі не зімітуєш. Торкаючись, наприклад, у «Фрау Мюллер…» теми ЛГБТ, я це робила не тому, що вона актуальна, що її треба озвучувати в Україні, а тому, що цього вимагала матриця моїх персонажів. Мені хотілося відійти від заробітчанського стереотипу і поговорити про речі, які раніше мало кого цікавили. Так звана «нетрадиційна орієнтація» моїх героїнь стала лише одним із прийомів, який підкреслював їхню повну ізоляцію, а не наслідком потреби говорити на ці теми.

Певні періоди в моїй творчості збігаються з пошуками відповідей на важливі для мене питання. Початковий етап «Колекції пристрастей…», ранніх оповідань, мабуть, найбільш експериментального мого тексту «Синдром стерильності» – це час занурення в себе. А вже з «Чебрецю в молоці» почалася робота з родинною пам’яттю, з тим, що її формує, і тим, що заважає передавати досвід у родині. Потім у «Комашиній тарзанці» до цих самих питань додалося ще одне, стилістичне – як можна підійти до родинної теми, не пишучи при цьому традиційний сімейний роман? Я розумію, що в українській літературі, по суті, немає цього жанру, але мені хотілося не просто заповнити одну з «білих плям» у літпроцесі, а поекспериментувати. А вже роман «Фрау Мюллер…» став періодом роботи над попередньо записаним життєписом реальної бабці, до якого додалася рамка з історією двох молодших героїнь. У цьому тексті я використала дуже багато прийомів, які мені здаються недооціненими в українській літературі. Наприклад, я спробувала зрозуміти психологію української заробітчанки через призму модних психоаналітичних трендів.

Останній мій роман усе-таки можна назвати історичним, але вплетеним у форму родинного. Мені було дуже важливо, щоб це був текст не тільки про Василя Вишиваного, а й узагалі про так званий галицький космос. Я маю на увазі простір, якого насправді в літературі ніколи не існувало. Є описаний український вимір Галичини, польський, австрійський – усі вони чітко розділені й лежать у різних комірках. Мені ж хотілося об’єднати всі ці досвіди і показати тодішній світ без кордонів, у якому ти міг жити у маленькому польському містечку Живці й при цьому бути австрійським ерцгерцогом і відпочивати у своїй віллі на Адріатиці.

Якщо мені сподобається, як ви тримаєте голову, це може проявитися в моєму тексті, але не буквально – голос я візьму інший

Писання в моєму житті відбувається хвилями. Оскільки у мене немає впорядкованого графіка, я пишу шматками. Може, тому мої книжки так виглядають, а може, це просто мій спосіб мислення. Я вважаю анахронічним лінійне писання, коли історія починається з дитинства героя і завершується дорослим життям. Структура моїх текстів організована за принципом зміни тональності, настрою, перспективи. Хоча все це відбувається інтуїтивно: я перечитую текст і постійно переставляю у ньому якісь шматки.

Сюжетну канву я теж не уявляю до кінця – є речі, які приходять тільки у процесі писання. Сьогодні, наприклад, я можу прописати якусь ситуацію, а пізніше до неї знову повернуся і відшліфую чи щось додам. Я дуже багато переписую. Добре, що це можна робити на комп’ютері – інакше я би збожеволіла. Всі ці уривки потім ведуть мене далі, хоча наступний пасаж може піти в середину тексту або в кінець.

У мене не було якихось важливих розмов з кимось зі старшого покоління, хіба що кілька випадкових зустрічей. Як, приміром, з Ігорем Калинцем, на поезії якого я виростала. Після нього настільки потужного українського поета, який би робив подібні речі в літературі, я не знаю. Але він для мене однаково лишається більше в текстах, бо ми ніколи з ним відверто не говорили.

Одного разу я спілкувалася з Ліною Костенко, хоча це було звичайне інтерв’ю для «Львівської газети». То був початок 2000-х, коли трапилася якась дуже негарна історія з авторськими правами на її книжки. Вона й тоді не погоджувалася на інтерв’ю, але мені дали її номер, пояснивши, що у неї стоїть автовідповідач, на який я можу записати своє прохання, а якщо їй сподобається мій голос, вона може взяти слухавку. Врешті, вона її взяла, і я була просто шокована, як гарно ми з нею поспілкувалися, а ще більше – що вона читала «Колекцію пристрастей…». «А я вас знаю», – сказала вона, а потім ми з нею довго говорили. Я дуже щаслива, що ця розмова відбулася.

Також я перетиналася з Лишегою, Римаруком, Небораком, Винничуком… Дуже теплі спогади у мене пов’язані з Покальчуком. Він був надзвичайно відкритим у спілкуванні. Мені пригадуються кілька зворушливих епізодів. Пако прийшов на одну з моїх перших київських презентацій. У мене тоді ще було дуже мало досвіду спілкування з аудиторією, я почувалася абсолютно розгубленою. Пако, побачивши мій стан, дуже природно сказав: «Чекай, так не може бути! Зараз усе організуємо». І справді, відправив когось за коньяком, когось – робити каву, а через півгодини почалася презентація, і все було дуже мило і невимушено. Іншим разом ми з Тарасом Прохаськом поїхали в тур на підтримку серії «Агресивна бібліофілія» видавництва «Лілея-НВ», але, щоб купити квитки на потяг до наступного міста, нам на кожній презентації слід було продавати власні книжки. У Києві наш вечір модерував Пако, який так уміло мотивував публіку, що від проданого ми змогли доїхати до Харкова, поселетися в готелі, а потім повернутися через Київ додому.

А ще він був для мене дуже важливим як перекладач. Якось мені до рук потрапила книга французького письменника Раймона Радіґе «Диявол у плоті» в його перекладі – і це було таке велике відкриття 90-х, коли цікаві перекладні видання майже не з’являлися. У чомусь Покальчук схожий на Чеслава Мілоша: у нього теж було дуже багато різних досвідів, включно з радянським, який його абсолютно не зіпсував.

Ми живемо в теперішньому часі, усе у ньому знаємо й розуміємо, але людям, які прийдуть після нас, відчути його буде значно складніше. Так само нам, сьогоднішнім, дуже важко поставити себе на місце людини, яка жила до нас, бо ми не знаємо давніх реалій. Вже навіть радянське минуле видається нам затуманеним, і ми сперечаємося, так це було чи ні. Ця непевність, хисткість людської пам’яті деформує те, що ми вважаємо історією. І саме відсутність одного більш-менш близького всім варіанта, на який можна було б покладатися, робить особливо цінними наші суб’єктивні спогади. Сьогодні триває період, коли ми це усвідомили й почали на це звертати увагу. Лише читаючи архівні матеріали, розумієш, як важко проникнути в минуле, а насамперед – у психологію тодішніх людей. Ми можемо уявити, як виглядав львівський трамвай сто років тому, але абсолютно не розуміємо, що відчувала людина, яка у ньому їхала.

Зараз я читаю біографію родини Томаса Манна, в якій дуже добре відтворені відчуття людей у період приходу Гітлера до влади. Дуже небагатьом було очевидно, до чого саме це призведе. Схожі ситуації з певною циклічністю повторюються в усіх країнах, і причиною цього є те, що ми весь час звертаємо увагу на другорядне. Чому історія така нетривка? Тому що ми зберігаємо тільки ті речі, які не змінюються, – війну, мир, економічні кризи, – але не зважаємо на людську психіку

Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізитах. Антології письменницьких голосів» (Книзі ІІІ).