Оксана Стефанівна Забужко народилася 19 вересня 1960 р. в Луцьку. Cемирічною переїхала з батьками до Києва через переслідування родини луцьким КДБ. 1982 року закінчила філософський факультет Київського університету ім. Т. Шевченка, згодом захистила дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». З 1989 р. є старшою науковою співробітницею Інституту філософії НАН України. Викладала естетику в Київській консерваторії ім. П. Чайковського, а також україністику в Пенсильванському, Гарвардському і Пітсбурзькому університетах.
Авторка збірок поезій «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980-1998» (2000), романів «Польові дослідження з українського сексу» (1996) та «Музей покинутих секретів» (2009), збірки повістей і оповідань «Сестро, сестро» (2003), «Після третього дзвінка вхід до зали забороняється» (2017) та ін. На її рахунку також літературознавчі книги «Дві культури» (1990), «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період» (1992), «Шевченків міф України» (1997), «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007), а також публіцистичні – «Хроніки від Фортінбраса» (1999), «Репортаж із 2000-го року» (2001), «Let my people go: 15 текстів про українську революцію» (2005), «З мапи книг і людей» (2012), «Планета Полин» (2020), «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емсу» (2021), «Найдовша подорож» (2022),«Наша Європа» (2025) та ін. У 2011 році вийшла збірка вибраних листів О. Забужко і Ю. Шевельова, 2014 році – книга інтерв’ю з письменницею польської журналістки І. Хруслінської «Український палімпсест».
Твори перекладені понад 20-ма мовами світу.
1998 року композитор В. Балей написав монооперу для меццо-сопрано та камерного ансамблю «Клітемнестра» за поемою-монологом О. Забужко (США). 2001 року режисер О. Чепелик зняла фільм «Хроніки від Фортінбраса» за есеїстикою О. Забужко. Також за творами письменниці були поставлені вистави у Нью-Йоркському театрі La MaMa, варшавському театрі Polonia, Київському центрі театрального мистецтва ім. Л. Курбаса, Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, ряшівському театрі «Маска», празькому MeetFactory та ін. 2012 року дует «Тельнюк: Сестри» презентував програму «Дороза зі скла», до якої ввійшли пісні на вірші О. Забужко.
Лауреатка літературних премій Фундації Ковалевих (1997), Фонду МакАртурів (2002), Фундації Антоновичів (2009), літературної премії Центральної Європи Angelus (2013), премії імені Тараса Шевченка (2019), нагороджена «Премією імені Станіслава Вінценза» та ін. Нагороджена орденом княгині Ольги III ст. (2009). Живе в Києві.
Вперше у цій квартирі я побувала сім років тому. Тоді йшов такий самий холодний ранньовесняний дощ, а я намотувала кола в одному з київських парків і раз по раз набирала номер Надії Яківни Забужко, яка погодилася вмовити доньку на це одне з перших моїх інтерв’ю з письменниками. Розмову ми таки записали пізнього вечора на кухні пані Оксани, і тоді вперше я побачила, наскільки її образ в наших медіа відрізняється від неї справжньої – жінки у джинсах і светрі, якій довелося залишити роботу за комп’ютером, щоби запарити мені альпійський чай і поговорити про її нову книжку «Notre Dame D’Ukraine», яка тоді тільки з’явилася друком. Звідтоді було видано головний на сьогодні роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», книгу її листування з Юрієм Шевельовим, збірку есеїв, поетичне вибране і, що найважливіше в контексті цієї розмови, – книгу інтерв’ю з письменницею польської журналістки Ізи Хруслінської «Український палімпсест». Після цього видання непоставлених Забужко запитань лишилося ще менше, а кожна спроба записати з нею нове інтерв’ю стає викликом для журналіста – як не повторити вже сказаного і запитуваного, як створити її портрет без уже задокументованої розповіді про родину, літературних учителів, пошуки власного голосу і головні теми її творчості?
Через сім років наша зустріч знову починається з чаю. «Для журналістів у мене є спеціальні медіальні чашки», – чуємо голос пані Оксани з кухні, доки намагаємося розставити свою техніку, не порушивши особливий лад в її робочому кабінеті. В домашній бібліотеці Забужко близько шести тисяч книжок, і нині вони не лише стоять на довгих вздовжстінних полицях, але й лежать на кріслах і підлозі – серед них авторські примірники закордонних видань, подарунки колег, книжки, придбані під час останніх робочих поїздок, і статуетка премії Angelus, привезена два роки тому з Вроцлава.
Ми спілкуємося близько п’яти годин, за цей час зробивши лише одну паузу, щоби замінити батарейки в камері. Нашій героїні підзарядка не потрібна, вона хоче «добре зробити цю справу». Оксана Забужко неймовірно вимоглива до себе, але так само й до інших. Коли вона говорить чи пише у своєму фейсбуці «треба працювати!», тобто, не шкодуючи часу і сил, братися за якусь ще не розроблену тему чи занедбану царину, вас мимоволі починає мучити совість, що це саме ви досі цього не зробили і за це самовіддано не взялися: не написали роман, не зняли кіно, не відкрили кав’ярню, не організували виставку, не прочитали десятки важливих книжок...
Найбільше мені хотілося її запитати: чи це важко – бути Оксаною Забужко?
Тоді зародилася амбіція, властива письменникам усіх часів і народів, – перетворити життя на текст, зробити його літературою
Я є тим, кого по-англійському називають born writer. На своїх майстер-класах я говорю молодим авторам, що письменник – це той, хто бачить життя як текст, хто вміє прочитувати його як ось цю саму плинну, вічно мінливу, нескінченну множину текстів. І я пам’ятаю, що вже в чотири роки поклала собі за правило щовечора переказувати свій день так, щоб він виглядав, як у книжечці, як у тій казочці, яку мама мені розповідала перед сном. У принципі, це була стовідсоткова письменницька інтенція, хоча і смішно начебто так говорити про наміри чотирирічної дитини.
Але вже тоді зародилася амбіція, властива письменникам усіх часів і народів, – перетворити життя на текст, зробити його літературою.
Творчі кризи – це достатньо регулярна штука, не пов’язана з ревізією життєвого шляху. Неминуче на певному етапі, як і багато українських письменників до тебе, ти приходиш до розуміння, що ліміт твоєї реалізованості визначається не тільки тобою. Щоби мати велику літературу, потрібне заможне розвинене суспільство. Для появи, умовно кажучи, «Войны и мира», потрібна Ясная Поляна і цілий гурт людей, який би на тебе працював, щоб ти міг зачинитися у своїй вежі зі слонової кістки і вибудовувати зі слів віртуальний будинок, яким є класичний роман. Тому куди нам до жиру, коли весь час у нас стояло питання про виживання? У Франка є абсолютно страшний вірш «Три долі» про те, як дві добрі богині-Долі обдаровують дитину всілякими талантами, а третя, зла, говорить їй, що «будеш русином і хлопським сином», – і це автоматично перекреслює можливість реалізувати дари перших двох фей. Тому всі питання письменницької реалізованості-нереалізованості в умовах недержавного народу, якому і досі треба доводити, що він є, унеможливлюють конкуренцію з класиками, приміром, Британської імперії. Прочитала роман Кьотзе «Елізабет Костелло» (у нас його пишуть, як «Кутзее») з таким смаком, з таким кайфом! Як воно виставлено, як воно викомпонувано! Ти як професіонал аплодуєш, але тут-таки тебе проймає відчуття: холєра, таж сьогодні в жодній культурі, крім англомовної, письменник не міг би собі дозволити розкіш написати таку книгу! І якби у нас якимось дивом щось подібне з’явилося, то ніхто би простонапросто не зрозумів, що це таке, – хіба один рядок мелькнув би в новинній стрічці. І тому зі мною завжди є це усвідомлення, що я зі своїми кваліфікаціями, ресурсами й амбіціями працюю не в британській літературі, відповідно, є речі, які б хотіла написати, а не напишеш.
Виклики і ставки постійно ростуть, тобі весь час треба щось долати – по життю, по долі, по біографії
Завдяки батькам я вийшла такою двопівкульною людиною. Від тата я взяла всю «соціалку», інтелект і аналітику, структурованість і організованість, якщо огрубляти. Під «соціалкою» маю на увазі всі форми поведінки в зовнішньому світі. Серед Забужків було три чи чотири покоління математиків. До речі, ці точні предмети мені теж страшенно подобалися. Тато був дуже рецептивно обдарованим, розумів мистецтво на рівні сприйняття, а не творчості, з нього був чудовий критик. І всі мої художні здібності без оцього раціонального кістяка, який я отримала від нього, було б дуже тяжко реалізувати. Скільки було таких геніальних «ефірних дівчаток», які просто вилітали в трубу за браком елементарної самоорганізації? Від мами ж у мене – все, що стосується літератури. Вона була дуже артистична, музикальна, з прекрасним почуттям гумору. Мама потрясаюче співала, але вважала, що, перш ніж іти в консерваторію, потрібно мати гуманітарну освіту, тому пішла на філфак – і там «застрягла». Тепер, коли мами немає і я дивлюся на свої фотографії чи відео, все більше впізнаю в собі її обертони голосу, інтонації, манеру поведінки... Вона була з покоління «дівчаток з томиком Кобилянської». Коли під час війни згоріла її метрика, а паспорти вже видавали зі слів, мама записала, що народилася 27 листопада, хоча насправді народилася на день раніше чи пізніше. А дату таку Надія Забужко обрала тому, що хотіла бути подібною до Наталки Веркович з повісті «Царівна», яка у своєму щоденнику написала, що народилася 27 падолиста. І хоч Кобилянська не належить до моїх улюблених авторок, це її «виправдовує» в моїх очах назавжди і повністю.
У тому віці, коли я написала вірш «Задзеркалля: Пані Мержинська», для мене дуже важливою стала розмова з Іриною Жиленко. В той час, коли в Росії всі ділилися на «ахматовок» і «цвєтаєвок», у нас була не зовсім вдала спроба і собі таке змавпувати – поділити людей на «костенківок» і «жиленківок». Я була якраз «жиленківкою» і до сьогодні вважаю, що Ірина Жиленко – дуже недооцінена поетка. Мені імпонувала ця її урбанність і «інтер’єрність», така ніби і київська поезія, і водночас – ніжно-жіночокишенькова. Я не маю цього у своїх віршах, тоді як у текстах Жиленко відчувається, що їх написала людина, яка вміє пекти пиріжки, зробити теплий побут, виставити архітектоніку малого простору довкола себе. Й ось одного разу я звірялася з нею на предмет того, чи варто заводити дітей, чи не варто, бо ж діти – це закорінення і свідома відмова від свободи в ім’я любові, бо це на все життя і цього ти не можеш змінити, а як же тоді література?.. І в якийсь момент вона так спересердя наче (у неї була така різкувата, ніби панківська манера говорити) сказала: «Думай сама, я от хотіла встигнути і там, і там, а не вийшло – ні там, ні там!» Я ніколи не могла уявити, що почую таке від популярної поетки – з багатьма книжками, з оспіваним домом, чоловіком-письменником, донькою і сином, які стали героями віршів... Дуже мені багато ці її слова дали для роздумів.
Генетично я таки поет, і нікуди од того не дінешся: мені важливо, як слова стикуються між собою всередині речення
Вірші – це фізіологія, тому я не можу їх чітко означити. Вони просто приходять. По твоєму спинному мозку йде струм, і ти вже нічим не захистишся. Ти, чорт забирай, одна у Всесвіті і нічим не прикрита, окрім мови. Коли кажуть, що я стала менше писати віршів, це правда. Я справді на якомусь етапі покинула їх писати, хоча це не означає, що вони покинули мене. Скільки себе пам’ятаю, так було: вірш тебе кличе, строфа-друга вигулькує сама, як під диктовку, а далі ти його підхоплюєш, як той невід, – тягнеш на себе, не бачачи, що там налигалося. Штука в тому, що десь, починаючи з 90-х, я сама себе, що називається, хапала за руку і язик, бо мені весь час «диктувалися» картини апокаліпсису: війни, пожежі, катастрофи... У 2001 році, після нью-йоркських веж, я просто йшла по вулиці і мені в голові стугоніло: «На місто // Іде чума. // Я говорю: «Чума!», // Кричу: «Чума!», – але мене не чують, // Хоч перші жертви вже на хідниках // Ворушаться у передсмертних корчах»... І я розуміла, що це мені звучить – початок світової війни. Та блін – пішло воно нафіґ! Я не хочу таких речей писати! Виявилося, що збувся навіть мій вірш «Художник», присвячений Іванові Марчуку і написаний 20 лютого 1985 року. «По Хрещатику йде чоловік… // Боже, так ото – руки в кишенях – // Кількасот чоловіків сю мить по Хрещатику йде. // І якщо відкривати стрільбу по рухомих мішенях, // То іще невідомо, котрий із них перш упаде!..» І рівно через двадцять дев’ять років, 20 лютого, на Хрещатику й відбулася «стрільба по рухомих мішенях»! Так що я стала потроху «затуляти вуха». Ніби з таким страусячим відчуттям, що, якщо я заткнуся, якщо не «дописуватиму», то воно й не відбудеться. І тепер не знаю навіть, за що на мені відповідальність більша: чи за ті мої вірші, в яких я отак «прокаркала» майбутнє, чи за те, що я змовчала, за всі недописані (бо їх багато!)...
Мій перший роман – це трохи чи не перша згадка про те, що у жінок є місячні. Треба було, щоб про це написали в літературному тексті, щоб це легалізувалося на правах людської емоції, яка так само має право на своє місце в літературі, як філософізовані ще Германом Гессе хлоп’ячі полюції – в «Деміані». Ще наприкінці 80-х це звучало в моїй поезії: «Дякую Тобі, Боже, що дав нам тіло!» Якщо можна бути у згоді чи в незгоді зі своїм тілом, любити його чи страждати через нього, то, відповідно, можна робити його літературою, тільки не просто як тіло, як різницьку, а так, щоб крізь нього світилося людське, коли раптом уся ця фізіологія виявляється і психологічною характеристикою героя. Я розумію, що натоді це було революційно, бо як же – дівчатка мають мовчати і все приховувати, а тут така погана дівчинка встає і сердитим голосом, гупаючи, як Хрущов черевиком по кафедрі, кричить, що так, я ось така! І раптом виявилося, що половина нації – всі жінки віком від вісімнадцяти до шістдесяти з гаком – себе з цим ідентифікує. Скільки я потім цього чула: «Я вперше читала про себе!» Он воно як!
Бо до цього було тільки те, що подружкам на кухні говориться або в подушку плачеться. А тут – «я вперше зрозуміла, що я нормальна!» І в цьому є хороший бік успіху.
Спершу відразу по виході книжки ти якийсь час дуже уважно стежиш за реакцією аудиторії, бо сама сталої думки про книжку, яка щойно з тебе вийшла, ще не маєш (це як породілля, яка просить показати їй щойно народжену дитину – яке воно?). А потім до неї звикаєш – і починаєш думати про наступну. На тому, що критики думають про «Музей...», мені перестало залежати після того, як я так само почула від читачів – тільки цим разом уже з різних регіонів, соціальних середовищ і поколінь – певну критичну кількість разів повторену ту саму фразу – «я вперше читала/читав про себе!» От тоді розумієш, що ти, чорт забирай, щось таки у цьому світі проговорюєш із цього непроговореного людського досвіду, якого довкола нас – дикий огром.
Письменник – це такий постійний детектив життя, який має його в себе вбирати і перекладати на текст
Українській літературі і сьогодні треба доводити, що вона існує. Чималий відсоток мого життя пішов на те, щоби переконати публіку й медіа, що наша література конкурентоспроможна. Та суспільна буря 1996 року, коли вийшли «Польові дослідження...», планувалася зовсім не для того, щоб тільки собі самій зробити репутацію. В кінцевому рахунку так і вийшло, що я «прокинулася знаменитою», але наміри в мене були куди пакамбітніші. Я тоді вірила, що досить тільки всім показати як – і ось зараз ми всі, закасавши рукава, візьмемося працювати і завалимо країну новою літературою. А книжкового ринку тоді не було взагалі, і я мала не тільки робити те, що належить робити письменникові, а й пояснювати видавцеві, журналістам, суспільству: люди добрі, погляньте, ось так носять у всіх цивілізованих і прибраних хатах! У розвинених країнах на кожен цей пункт є своя професія: аґенти, літературний продюсер, критики... З 1999 року, коли вийшли «Польові дослідження...» угорською і я дебютувала на Будапештському книжковому ярмарку, я маю на Заході літаґента, і моя кар’єра розвивається ніби двома паралельними шляхами. Я можу порівнювати, що значить – працювати у світі з розвиненою літературною інфраструктурою і працювати в Україні, де всю цю інфраструктуру самій під себе треба створювати. І нема на те ради. Колись мені Соля Павличко в мої тридцять два роки, коли я дозволила собі по-українському понити, мовляв, що я, «такая умная и красивая», роблю в цій країні, «перебила тему» одним-єдиним запитанням: «А якби ти народилася де-небудь в Африці?» Коли так подумаєш, воно попускає.
Фото письменників біля Золотих Воріт виняткове, бо тоді нібито не робилося групових світлин, а тут іще й виникає оця ілюзія, що перед нами «покоління». Це на Римаруковій совісті, бо він тоді упорядковував антологію «Вісімдесятники». Те видання і заклало цей концепт покоління, яке, у принципі, насправді докупи не монтувалося. Монтувати його почали критики десь із перших дебютів Юрія Буряка, Василя Герасим’юка і ще цілої купи людей, імен яких ви сьогодні не згадаєте. І на тій самій фотографії вже ніхто не впізнає Аттилу Могильного, хоча в журналі «Сучасність» за 1992 рік є стаття американського славіста Майкла Найдана «Двоє українських поетів: Аттила Могильний і Оксана Забужко». В Аттилки дійсно друга книжка була голосна, популярна й обнадійлива, я й досі пам’ятаю всі ці образи – Київ, бароко, щось таке бурсацьке... А з дівчат «по офіціозу» тоді найбільше носилися не зі мною, абисьте знали, а зі Світланою Короненко. Вона була протеже Івана Драча, який написав у «Літературній Україні», що Світлана – наш «Рембо в спідниці».
В неї була ідеальна біографія молодої письменниці з робітничою професією. Відразу ж з’явилися переклади на російську, публікація в журналі «Юность», усесоюзні семінари – шалена кар’єра на ті часи! Але виявилося, що бучний перший успіх абсолютно до того не пристосованій дівчинці не допоміг, а швидше зламав на зльоті. Шкода, бо в її віршах були живі щемні образки, такі гарні ліричні новелки... А хто пам’ятає Таню Крижанівську? Лесю Лисенко? «Дрібен-дрібен мак сховано в маківку, // пересяк-перетак, віддайте нам дівку»... Леся була дуже крута баришня, така нью-ейджівська, хіпі у здоровенних банькатих окулярах і джинсах з вишитими квітами – тодішня версія андеґраунду по-київськи. Вона вийшла заміж за сина Олекси Тихого, народила трьох дітей і стала першою в Києві мамою, яка носила дітей у слінґу... Ні, не зліпите ви покоління там, де воно не ліпиться. Страшно мене дратують оці всі «-десятники». Тут із шістдесятниками, пардон, ще не розібралися: скільки різношерстого люду під цю парасольку заскочило! Щось я намагалася проаналізувати, коли писала мемуар про Юрка Покальчука для «З мапи книг і людей». То була спроба намацати отой їхній шістдесятницький «рок-н-рол-на-все-життя», зрозуміти, звідки він узявся.
Повну версію інтерв’ю читайте в «RECвізитах. Антології письменницьких голосів» (Книзі І).
Слово «ПАТРІОТИЗМ» не з мого словника. Воно надто замацане від частого і не завжди чистого вжитку. На рівні самоідентифікації я би ніколи про себе не сказала, що я – патріотка. Можу вжити прикметник «патріотичний» у відповідних контекстах, але на саме слово «патріот» я би на якийсь час наклала мораторій і ліпше би замінила словосполученням «відчуття Батьківщини».
ЛЮБОВ – це Бог.
ВІРА – це певний ступінь особистісної зрілості. Я не вірю в те, що по-справжньому зріла особистість із життєвою мудрістю в стосунку до світу, життя і людей може бути атеїстом. Атеїзм – це певного роду інфантильність. Одного з героїв Фазіля Іскандера, який тричі був поранений на фронті, горів у літаку і щоразу чудом лишався живий, охоплює почуття вдячності, після чого він цілком закономірно запитує: «Хіба почуття вдячності не підказує, що існує об’єкт цієї вдячності?» (О. Забужко цитує героя повісті Ф. Іскандера «Стоянка людини». – Авт.). Це дуже добре сформульовано і, зрозуміло, стосується не тільки тих випадків, коли ти горів у танку чи падав з нерозкритим парашутом. Чим краще розумієш життя, тим більше усвідомлюєш: все, що з тобою відбувається, є в категорії чуда. Тому почуття вдячності за чудо – це результат певного рівня чутливості, який є ознакою мудрості.
Можна розмірковувати, чи я вірю в СМЕРТЬ, чи ні, але це ми вже виходимо на рівень дискусій за межами Тибетської Книги мертвих. У нашому, земному, вимірі смерті немає – є перехід.
ЧАС – це дужежорстока сутність, з якоюя ціле своє свідомежиття веду боротьбу.
Я ще в пошуку відповіді на питання, в чому полягає СЕНС ЖИТТЯ