Роман Іваничук


11 вересня 2015 р. Львів

Був останній теплий осінній день. У Львові тривав традиційний Форум видавців, на якому друзі й знайомі замість вітання запитували: «Ти вже знаєш про Іваничука?». Звістка про його смерть приголомшила, тим паче, що під час нашої останньої розмови з паном Романом здавалося, що у нього попереду ще багато-багато літ, та насамперед вразив ось цей жорстокий символізм: Романа Іваничука не стало під час Форуму, який раніше ніколи не обходився без нього, – письменник знайомив зі своїми новинками, приходив на презентації колег, і завжди у форумній колотнечі можна було випадково зустріти цього сивого чоловіка зі шляхетною поставою…

Рівно два роки тому ми довго домовлялися з Романом Івановичем про інтерв’ю, він непохитно відмовлявся, адже ще стільки всього треба зробити. Посприяла тоді його донька – перекладачка Наталя Іваничук. «Приходьте, спробуємо годину поговорити», – врешті погодився письменник. І проговорив з нами понад три години.

За кілька місяців до того пан Роман презентував свій триптих «Словом і вогнем», в якому згадував дитинство, вчителів та розмірковував про другий український Майдан. Потому традиційно обіцяв, що все – більше ні рядка, «ось це вже мій останній твір». Але на його робочому столі, на якому Іваничук заборонив переставляти речі для зйомки («Я дуже педантична людина, все має бути на своєму місці», – пояснював він), ми помітили листи паперу, рясно списані акуратним почерком. «Я ж завжди кажу, що пишу останню книжку, – зреагував на мій подив письменник, – а згодом минає час і беруся за нову, бо не можу не працювати». Наступного дня після сумної звістки його донька напише, що Роман Іваничук встиг доробити все замислене. Під час інтерв’ю письменник розповідав, що хоче написати про тексти, які на нього впливали, і роль бібліотеки в житті людини, і навесні 2016 року цей задум втілився у книзі «Серед повені книг». Тоді ж він також скаржився, що вже не напише про Андрія Первозваного, але й цю мрію встиг утілити в останній повісті «Голоси з-над вод Генісарета». За своє довге письменницьке життя Роман Іваничук видав понад шістдесят книжок, двадцять із яких – історичні романи, присвячені білим плямам в українській історії – від часів Київської Русі до Євромайдану. Натомість білих плям у творчості й житті самого Іваничука майже не лишилося: маємо кілька документальних фільмів про письменника, видано щоденники, збірку інтерв’ю, спогади про дитинство, колег і наставників, роботу в парламенті, а кілька років тому з’явився ще й десятитомник із його головними романами.

Педантизм і самовідданість проявлялися не лише в побутових деталях, а й у життєвій долі Романа Іваничука: я не знайшла ні в його власних мемуарах, ні у свідченнях колег підтвердження того, щоб він десь поступився чи пішов на компроміс. Урешті, на інтерв’ю я прийшла з твердим наміром дізнатися, як можна було стати відомим історичним романістом у радянські часи, коли історія, а тим паче українська, трактувалася у зручний владі спосіб, а за будь-який успіх слід було заплатити непомірно високу ціну. Роман Іваничук не боявся говорити про творчі компроміси, але не погодився, що йому колись хоч би раз довелося піти на компроміси із совістю.

Ми спілкувалися в робочому кабінеті письменника, серед тисяч книг, які, як нас запевнив господар, він усі давно перечитав. Роман Іваничук сидів за своїм улюбленим столом, за яким працював десятки років, а я із захопленням стежила за його фактурним гуцульським обличчям, у якийсь момент забуваючи, що переді мною старший автор. На тому столі в день його смерті лишилися ручка й аркуш чистого паперу…

У нашій родині не було таких, хто хоч би на міліметр поступився

Щодня я встаю о шостій, найпізніше – о пів на сьому. Вмиваюся, стелю ліжко й іду снідати. Моя друга дружина, письменниця Ніна Бічуя, живе окремо і має свою сім’ю, тому на кухні господарюють моя невістка і син. Вони добре про мене дбають. Їжу мені ніхто не подає, я сам завжди щось знаходжу в холодильнику. Після цього цигарку в зуби – і за стіл. Якщо я не сяду до восьмої працювати, мій день пропав – я вже щось інше буду робити або нудитися.

Я дуже педантично точна людина: ніколи не запізнювався на зустріч ні з дівчиною, ні з коханкою, ні з друзями – завжди приходив на п’ять або п’ятнадцять хвилин раніше. Ніна говорить, що в історії таких педантів було двоє – Кант і я. Тільки Кант приходив завжди вчасно, а я стараюся заздалегідь. Працюю не відриваючись (хіба треба води випити) до дванадцятоїпершої. Потім обідаю – і вже далі я вільний від цієї проклятої письменницької роботи, яка заволоділа мною, як наркотик: я втомлююся при ній і без неї жити не можу.

Після обіду багато читаю, дивлюся телевізор, переглядаю кореспонденцію. Колись її було дуже багато, зараз менше, але я завжди намагався відписувати на всі листи. Зрідка до мене приходять товариші, тоді не обходиться без чарки – дуже поміркованої. У мене є гарні друзі, хоча їх стало зараз значно менше: одні повмирали, інші повиїжджали чи позамикалися по своїх норах, бо такий вік назріває… Лягаю спати рівно о десятій. Навіть якщо в мене є гості, я їх перепрошую і йду спати, бо сплю я погано, а щоби працювати наступного дня, мені потрібно виспатися, відбути в сні певну кількість годин.

За характером я така людина, яка хоче бути в першому ряду. І я у ньому як письменник опинився. Коли мені закидають, що Іваничук трохи славолюбний, я відповідаю: «Я вирощував кукурудзу і жито на своєму лану. І, коли жито гарно родило, я хвалився ним сусідам. А тепер я не жито сію, а пишу книжки і теж хочу цим похвалитися, бо я вмію це робити». Але я не є хвальком і не спіймав Бога за бороду. Письменницька робота така, що якщо її робити лівою рукою або заради слави чи грошей, то ліпше відразу поламати перо. За незалежності, якої я чекав і за яку готовий був життя віддати, я не дістав за свою роботу майже нічого. За тої проклятої радянської влади я мав дуже добрі гонорари, бо нам усім платили однаково – і тим, хто писав про комуністичну партію, і тим, хто писав щось справжнє. Якщо цензура пропускала, то бухгалтерія вже працювала на тебе. Я діставав тоді поважні гроші. Добре, що мене обирали депутатом і тепер я маю підвищену пенсію. Але якби її не було, я лишився б безгрішним, але праці своєї ніколи б не покинув.

У дитинстві я був пестунчиком, бо ж найменшим – четвертим (другий мій брат помер ще дитиною). Коли тато з мамою в неділю лежали в ліжку, вони мене брали до себе і питали, кого я більше люблю. Я любив більше маму, звичайно. Але батько не ображався. Від мами я успадкував те, що можна отримати лише від матері, – любов. До самої смерті я все їй розказував: у кого закохався, які мої невдачі й успіхи в письменницькій роботі, з ким товаришував. Я приїжджав до неї в Коломию, вона сідала поруч і говорила: «Я слухаю», – і часто до півночі, а то й до світанку я їй про все розповідав. З батьком таких сповідей не було. Він помер, коли я ще служив в армії. Батько дуже гризся тим, що мене виключили з університету, брат сидить, сестра не вийшла заміж (хоч вона мала великий успіх у кавалерів, але жоден не залишився живим – усі хлопці загинули в лісах). Батько був для мене величезним авторитетом – нарівні з Богом. Він був прекрасним учителем, завжди перебував на видноті, до нього всі з’їжджалися за порадою. Серед його гостей були священики і академіки. Приміром, академік Старчук – його товариш зі шкільних років. Я чув, як вони сперечалися – академік із сільським учителем, – й іноді сільський учитель вигравав у суперечці. Я би не понаписував стільки книжок, якби в дитинстві не слухав тих розмов.

Батько був твердим і непохитним, але при цьому обережним просвітянином. Він ніколи не ризикував своєю сім’єю, бо хотів її зберегти в той страшний час. І йому це вдалося – ми всі вижили. Він не був безпощадним, але змушував працювати. «Якщо ти не маєш що робити, – говорив він, – то йди молотити, але не сиди задурно». Ніна тепер з мене cміється: «Тобі все одно: або ти пишеш, або кохаєшся, або п’єш чарку з товаришами, але ніколи не сидиш без діла!». Я був навчений так змалку. Я молотив з батьком ціпом, косив, ходив за плугом. У гімназії я вже розмовляв по-німецьки і пробував латиною. Латиною володію дотепер, і часом сам Андрій Содомора, який знає цю мову, як ніхто інший, іноді комусь говорить: «Ну, про це можете спитати Іваничука. Це щось легше, він то знає» (Сміється).

Ніколи не був радянською людиною. Я не вірив у комуністичну ідеологію, бо так мене виховав батько. Якби я був старшим, то, як і мій брат Євген, пішов би в УПА. Тоді всі вступали або в повстанську армію, або в дивізію «Галичина». Але моя сім’я була проти «Галичини» і проти того, щоби українці йшли під німецькі герби. Батько нам говорив, що ми маємо підтримувати УПА, хоча він увесь час повторював, що то безнадійна боротьба. Брат же з товаришами йому відповідали: «Ми загинемо, але ідея, за яку ми боремося, не загине ніколи. І хтось мусить за неї боротися». Коли брат з карабіном ішов з дому, батько йому дорікнув: «Ти погубив свою сім’ю». Євген тоді відповів запитанням: «А чого ж ти, тату, так мене виховав?». У восьмому класі мене заарештували замість брата, і я відсидів два місяці в коломийській тюрмі. То безглуздя, бо ж я ще був малим. Але у нашій родині не було таких, хто би хоч на міліметр поступився.

У мене був лише один шлюб, бо я вважаю, що шлюб буває тільки церковний. З моєю першою дружиною Софією ми прожили гарне життя, вона була дуже інтелігентною людиною. А головне – коли мені було тяжко як молодому письменнику, вона була завжди поруч і ніколи не казала мені: «Чого ти вчепився за ту літературу і забув про сім’ю?». Софія несподівано відійшла... У нашому товаристві, в якому і Герасимчук, і Кудлик, і Антків, і Ступка, і Козак, і Брилинський, була і Ніна Бічуя. Ніхто навіть ніколи не зважав на те, що вона жінка – просто товаришка. Залишившись сам, я відчув страшну самотність. І діти, і все в хаті було пов’язане з моєю дружиною, і я не знав, як це подолати. І тоді моя донька, яка вже сама мала дорослих дітей, прийшла до мене і запитала: «Ви так гарно дружили з Ніною, чому би вам не одружитися?». І я сказав: «Дякую, доню». За якийсь час я запропонував Ніні руку і серце. А вона відповіла: «Ні! Бо будуть усі говорити, що я нарешті дочекалася». Ніна тягнула п’ять років, а потім щось таке сталося, що вона прийшла до мене у Криворівні і сказала (може, то під чаром тих криворівненських вечорів, гір і священика Івана Рибарука?), що готова взяти зі мною шлюб. Ми пішли до отця Івана і попросили нас повінчати. Й ось нещодавно святкували з Ніною п’ять років шлюбу і п’ятдесят років товаришування.

Я вдоволений своїми дітьми. Наталя, не без мого впливу, пішла літературними дорогами. Вона хотіла писати новели, але я зрозумів, що донька як прозаїк буде наслідувати – або мене, або когось іншого, – а це недобре. А потім я помітив, що в неї є нахил до іноземних мов. Поговорив про це з Ніною, з якою ми тоді ще просто товаришували, і вона сказала, що Ольга Сенюк, перекладачка з норвезької і шведської, вже в літах, а молодого перекладача з цих мов ще немає, то най би вона їх вивчила8. Я тоді дістав Наталі словник, і вона почала швидко опановувати німецьку мову. А потім вивчила ще й норвезьку, шведську і данську. І тепер така працьовита, як і я, – має більше 50ти книжок перекладів. Син мій закінчив Політехніку, працює автомайстром. Має гарних дітей. Онуків у мене вже четверо, а правнуків я ще не дочекався.

Окрім півправди в текстах, інших компромісів у моєму житті не було

Я почав писати, відколи навчився тримати в руках перо. Так інші хлопці малюють на стінах, а потім стають художниками. Я ж ще дитиною складав віршики. Мене ніхто у цьому не підтримував, але ніхто й не забороняв. Це була моя внутрішня потреба, і вже десь у старших класах я почав писати прозу. Всі ті ранні речі я зберігаю. Вони такі наївні й дитячі – сам милуюся, як я мислив у тому віці. А потім прийшла зрілість і я вступив до університету, з якого на другому курсі був відрахований через «антирадянську поведінку».

Я протестував проти цензурних і комсомольських правил, які панували у вищій освіті. Мене відрахували після вбивства Галана, а в той час усі, кого виключали з університету, скоріше чи пізніше опинялися за ґратами. Після смерті Сталіна їх відновили, але в тюрмі відсиділи всі. Мені стелилася така ж дорога, тим паче, що брат мій сидів у тюрмі як воїн УПА, тому я вирішив добровільно зголоситися до армії. Але в Радянському Союзі від КҐБ ніхто не міг утекти. В армію мене взяли – на Кавказ, але за мною пішов «хвіст», який доповів, хто я. Через кілька тижнів моєї служби мене розбудив уночі днювальний і повів поза територію частини – в особняк каґебіста Пінчука. Він мене мордував три роки – до ліквідації Берії. Хотів з мене зробити сексота. І потім, чи я читав книжку, чи грав увечері з кимось у шахи, лейтенант Пінчук завжди стояв за моєю спиною і, коли інші відверталися, говорив: «Придешь завтра в девять часов». А я не приходив. І тільки раз я прийшов, коли в нашому полку пропала шинель. Почалося слідство, викликали й мене, але не до чергового, а в КҐБ. І там виявилося, що ніякої шинелі не було, але «ты пришел, ты уже здесь». І тоді мені сказали, що вони не дадуть мені вчитися в університеті, що я буду щасливий, коли мені тюремники дозволять винести парашу з камери. Я їм показав свої селянські руки і запевнив, що зможу заробити собі на хліб. Мені сказали, що й того не буде. І тоді я не втримався і відповів: «Іди ти нахер!». Я думав, що він мене вб’є, але я пам’ятав одне правило: коли дворянина у царські часи кріпак облаяв або побив, він переставав бути дворянином, якщо поскаржився на того кріпака. Тож, якби каґебешник признався, він би вже не був на тій посаді. Це сталося незадовго до смерті Сталіна, і згодом ми передислокувалися з Азербайджану до Грузії. Там було багато малярійних комарів, через що я на два тижні опинився в санчастині. Й ось одного дня головний лікар сказав мені на вухо: «Берия – предатель Советского Союза». За кілька днів Пінчук викликав мене і попросив написати, що я з ними ніколи жодного зв’язку не мав. Я відмовився це робити, бо я якраз нічого з ними і не мав. Мене демобілізували, і за допомогою мого однокласника й одногрупника Дмитра Павличка я поновився в університеті. Натоді Дмитро вже був поетом, таким голосним, красивим, мав поставлений голос… Якось я пожартував: «Дмитре, якби ти читав телефонну книжку, всі б плакали» (Сміється). Ректором університету тоді вже був Євген Лазаренко – єдиний патріот України в історії університету тих часів. Павличко привів мене до нього і сказав: «Прийміть його, то буде великий письменник».

Я ще в той час не друкувався, але в армії писав – не тільки вірші, а й повісті. Одну з них 1950 року надіслав у «Літературну Україну», в якій тоді була рубрика «Кабінет молодого автора». Я знав, що є цензура, але мої погляди на радянську дійсність у тому тексті пробивалися. Рукопис повернувся до мене з такою запискою: «Автор володіє письмом. У нього цікаве образне мислення, але написав цю річ бандерівець». Прочитавши той відгук, я негайно його порвав, бо зрозумів, що, якщо його хтось прочитає, я пропав. Донині не знаю, хто його написав. Може, той автор набивався до мене в друзі, плескав мене по плечу? Я би хотів знати, хто він. А може, той рецензент уже помер? Коли я почав прогресувати як «молодий і талановитий» (так тоді називали багатьох із нашої генерації), у мене в Києві з’явилося чимало друзів – Анатолій Погрібний, Анатолій Шевченко, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Михайло Слабошпицький, Микола Жулинський… Я підозрював, що в нашому товаристві міг бути той, хто раніше хотів мене вбити.

Після мого голосного дебюту інквізитор, секретар ЦК з ідеології Маланчук теж захотів, щоб я був сексотом, придворним письменником, який би писав хвалебні оди радянській владі й партії. Він мене викликав до себе і дуже ласкаво зі мною розмовляв, захоплювався моїми новелами. Я робив добру міну, мовляв, мені це приємно, дякую за таке визнання – і далі брався за своє. Але в повісті «Зупинись, подорожній!» (третій частині трилогії «Край битого шляху») я сказав півправду, хоч то і непоганий твір, на мою самокритичну думку. Коли я там писав про Комуністичну партію Західної України, яка боролася з польською «Санацією» (Політичним угрупованням, що перебувало при владі в Польщі у 1926-1939 рр. – Авт.), це була правда, але я не згадав про те, що ОУН-УПА теж боролася – не менше, ніж КПЗУ. Я не міг цього написати. Потім ту повість більше ніколи не перевидавав. Я її не соромлюся, але зізнаюся в півправді і заявляю про це вголос.

Так, були ті, хто виходили наперед і говорили правду прямо. Та потім вони йшли в тюрму. Але були й ті, кого я називаю валленродами (За однією з легенд, великий магістр Тевтонського ордену Конрад фон Валленрод наприкінці XIV століття вступив до нього, щоб помститися за розорення його рідної Франконії. Герой однойменної поеми Адама Міцкевича. – Авт.). Вони проникали в систему і розкладали її зсередини. Нам це вдавалося робити дуже добре. Не гірше, ніж тим дисидентам, які героїчно виступали проти влади. То була спільна «атака на комунізм».

Окрім півправди в текстах, інших компромісів у моєму житті не було. А ні – я ж був членом партії. Я працював у Щирці вчителем, і мене там почали змушувати. Я не здавався, але, коли вже опинився у Львові і шукав роботу, мій старший товариш, професор Іван Дорошенко сказав: «Ти даремно опираєшся. Тебе хочуть поставити завідувачем відділу прози в журналі «Жовтень». Ти там зможеш багато хорошого зробити». Потім я прочитав спогади Багряного, який теж радив так робити. Врешті, я надрукував у журналі тексти Гуцала, Дрозда, Шевчука, Ніни Бічуї… І якби не я, цього б ніхто не зробив, бо в Києві їх друкувати не хотіли. Знамениту новелу «Дрогобицький звіздар», з якою тоді прогриміла Ніна, вона послала до Києва Борисові Олійнику. І він їй відповів: «Цього ніхто не зрозуміє». Опублікував ту новелу я. Так що вступ до партії не дав мені жодних дивідендів, але я зміг двадцять шість років пропрацювати в журналі.

Я не люблю, коли мене представляють як автора «Мальв», бо я маю кращі, по-мистецьки тонші романи

Моє захоплення літературою почалося з поезії. Вірші мені не вдавалися: постійно заважало шукання рими, і я через те сердився. Але я був начитаним у прозі – Стефаник, Черемшина, Франко, Керницький, якого я дуже любив і навіть видав посмертно його збірку. Я почав писати прозу, мабуть, найбільше під впливом Черемшини, бо він мене зачаровував своєю кучерявою гуцульською мовою. В армії, де, як не дивно, була велика бібліотека, я захопився літературою Сходу: Нізамі, Мірза Ахундов, Шота Руставелі, персидські поети. Я тоді прочитав увесь Коран, але не зрозумів його. Хоча там є речі, які запам’ятовуються на все життя, – я їх використав у «Мальвах». На мене також дуже вплинув Коцюбинський – аж до того, що я його злякався. У мене є така гарна новела «Рододендри», але мені почали говорити, що то моє Intermezzo. А це не є добре, бо ти не можеш бути двійником навіть таких великих авторів, як Коцюбинський, Франко чи Шевченко, бо це є смерть. Ми мали великого поета Федьковича, який потрапив під вплив Шевченка і перестав бути собою. Новела була моїм першим прозовим жанром. Але вона, як і вірш, страшенно обмежує письменника: сказав, відбулося, вистрелило – все! А характер, психологію новеліст може і не встигнути зловити. Так я пішов в оповідання, а написавши повість «Край битого шляху», зрозумів, що буду працювати над романами.

«Мальви» були вилучені з літературного обігу на вісімнадцять років. Мене друкували, але не можна було в якійсь критичній статті згадати, що Іваничук написав такий твір. Був випадок, коли через згадування «Мальв» зліквідували цілий тираж журналу. Це тяжко було пережити. Але як людина славолюбна я знав, що моє ім’я завдяки тому роману відоме всьому українському світові. Я був в Америці, Канаді, Австралії – і скрізь говорили про «Мальви». А мені більше нічого й не треба було. Як сказав Володимир Яворівський, «Мальви» потрапили в десятку. Тоді почалася відверта русифікація, а я написав роман про яничарство. І лише через десять років після мене Чингіз Айтматов видав роман «Буранний полустанок», в якому засудив манкуртів. Але я не люблю, коли мене представляють як автора «Мальв», бо я маю кращі, по-мистецьки тонші романи.

Правил написання історичного роману немає. Передовсім письменник має перевтілитися в епоху, про яку він пише, повірити в те, у що в житті насправді не вірить. Інакше не повірить йому й читач. У «Манускрипті з вулиці Руської» все побудовано на львівській містиці. Я мусив так написати, щоби читач не сумнівався, ніби в ХVII столітті львівськими вулицями ходили відьми, а чорти носили довгі штани, які закривали копита, і високі циліндри, які ховали роги. Про це ж не просто треба було згадати в тексті, але й не забувати, коли пишеш, про найдрібніші деталі.

Також я ніколи не міг написати про місце, яке я не побачив на власні очі. Я облазив увесь Крим і побував на Соловках у казематі, де сидів Петро Калнишевський. Врешті, я дуже задоволений романом «Журавлиний крик». Я замислював його як класичну епопею, взявши собі за зразок «Войну и мир» Толстого. Але в одному з епізодів мені потрібно було Капніста відправити по досвід у революційну Францію, проте я у Франції не побував. Я думав, що добре описав цю поїздку, та потім зрозумів, що в підручнику це зроблено не гірше. Я там не був, і в тексті це видно.

В архівах я працюю не як письменник, а як учений. Щоправда, вчений на папірцях занотовує, з якого видання він узяв ось цю цитату чи факт, тоді як я записую тільки якісь думки, а згодом вони вже стають моїми. У дилогії про учасників «Руської Трійці» – «Вода з каменю» і «Саксаул у пісках» – одним із головних фігурантів є вуличний скрипаль Ясьо Сакрамент. Він пройшов через обидва романи як представник того найнижчого львівського дна, дуже талановитого і неприкаяного. Такою була моя інтерпретація цього образу, натяк на який я знайшов у бібліотеці. Колись Євген Наконечний з академічної бібліотеки на Митній дозволив мені брати додому найцінніші раритети. Я міг заходити в бібліотечні підвали і переглядати рукописи, які ще ніким не були описані, й першим читати речі, надруковані триста років тому! Й ось там я знайшов невеличку брошурку на шістнадцять сторінок, яка називалася «Глупий Ясьо». Прочитавши її, я ахнув! Так він став моїм героєм і привабив мого читача більше, ніж Маркіян Шашкевич. Або хто раніше знав про Міхала Сухоровського? Це ж теж я знайшов в архівах, що він був драматургом, мовознавцем, а разом з тим – грабіжником, злодієм, який повис на шибениці. У мене дуже гарна пам’ять. Коли я видав свої спогади «Дороги вольні і невольні», читачі дивувалися: як я все це запам’ятав? У мене не було жодних записів, усе зберігалося в голові.

Я не маю списку текстів, які б хотів написати. Все починається із сигналу з ноосфери, що от добре було б про це розповісти. А буває так, що хтось підкаже якусь тему: «Ти що – і досі про це не написав?» – і я починаю думати: «Справді, а чого я й досі за це не взявся?». Так хтось мені порадив звернутися до теми УПА, і я почав ще в радянські часи писати про повстанську армію – в стіл, для себе. А коли закінчував трилогію «Вогненні стовпи», вже можна було її надрукувати. Книжка витримала три тиражі, я за свій кошт надсилав її на схід, щоби її читали й там.

За радянської влади я висувався в депутати Союзу, а тоді була така обов’язкова процедура, коли на партійних зборах кандидатів забраковували більшістю голосів. Слава Богу, що депутатом я тоді не став, але висуватися погодився, і, звісно, на зборах мене відсіяли. Моєю довіреною особою був професор Любко Сеник, який після тих зборів сказав: «Романе, це ж орда! Напиши про неї роман!» – і я почав шукати орду в душах людей. І я її знайшов – роман «Орда», може, й один з моїх найліпших.

Майже ніколи не починаю нової речі, доки не погортаю Біблію і твори Франка. Біблія мені важлива в такі моменти не тому, що я хочу помолитися, бо молюся я завжди своїми словами, а як текст. У Франка ж було таке широке бачення всіх процесів, що його твори завжди можуть мене на щось наштовхнути.

А потім приходить час панічного страху перед папером. Я постійно знаходжу причини, чому нині я ще за цей текст не візьмуся, бо ж мені то треба зробити, то, то… Але потім, врешті, страх треба подолати і написати перший рядок. І його закреслити. Написати ще один рядок – і закреслити. Так знову і знову, а потім увесь папір зім’яти і викинути. І почати писати зовсім інакше.

Схеми тексту наперед я не продумую. Герої починають діяти самі, а я їм підпорядковуюся. І коли вже якийсь персонаж проявив свій характер, далі ти або маєш його слухатися, або ж викидати. І тоді відчуваєш, як відкриваються шлюзи пам’яті й таланту, якщо можна так сказати, бо ж хтось бачить лінію, чує музику, а я – слово. І ось я починаю вже писати одну сторінку, другу – більше трьох на день я собі не дозволяю, бо то може перейти у воду. Я ніколи не був алкоголіком, але добре знаю, що, коли вип’єш більше, ніж тобі належиться, ти захочеш ще. І то вже буде тобі на шкоду, бо на другий день ти будеш хворий. Так і в писанні. Вчора я зробив дві сторінки такого, може, трудного для мене розділу, тому дуже тішуся, що мені вдалося написати так багато. А як напишу чотири, то Ніна вже каже: «Ого!» – вона завжди запитує, скільки я за день написав.

Усі мої романи невеликі. Крім «Вогненних стовпів», бо то епопея. Я люблю тексти стислі й скупі на базікання. Читаючи, наприклад, твори Дімарова чи Мушкетика (хоча Дімарова це менше стосується), я ловлю себе на тому, що вони не були новелістами. Вони не економлять слова. Сам я переписую кожен свій текст чотири, а то й шість разів, поки не відсіється весь шлак. Коли ти бачиш, що це тобі не вдається, це не твоє, його ліпше обминути. Часом летять цілі сторінки. Перша редакція мене зазвичай дратує: Що я понаписував? Де ритміка? Де музика? Коли ж у мене вже є рукопис, я беруся його передруковувати на машинці. Раніше читав надруковане вголос Софії, а тепер даю на оцінку Ніні. Вона іноді таке понаписує на тому машинописі, що мені доводиться його передруковувати ще раз. І то вже буде п’ята або шоста версія.

Для мене стиль значно важливіший за сюжет. Узагалі художня проза – це передовсім стиль. Коли його немає, в тексті може бути граматично досконала мова, але читачеві від неї захочеться завити, як вовкові на місяць, бо ж там не буде якихось шукань, свіжості, інакшості. Свій стиль виробили Стефаник, Коцюбинський, Керницький, Вінграновський, Бічуя… Але чи є стиль Іваничука, який хочуть наслідувати? Всі хвалять мою мову. Так, я нею добре володію. Але чи є в мене власний авторський стиль? Як є він, наприклад, у Галини Пагутяк: вона щось накрутить, накрутить, а звідти пробивається стиль неповторний, властивий тільки їй. У Ніни в її історичних новелах він теж одразу відчувається: у неї таке прозоре письмо, як осіння вода, у ньому немає абсолютно нічого зайвого.

Щоби зрозуміти мене як письменника, слід прочитати насамперед мої гуцульські новели. Там ніхто мене не перевершив і не перевершить, бо я наполовину гуцул, наполовину покутянин, а ще інтелігент і досить начитана людина. Все воно десь відклалося в мені. Або можна взяти «Люльку з червоного дерева» – я знаю, що я там є. В історичних романах теж, але в окремих із них, як мені підказують читачі, мої герої забагато філософствують, мовляв, пробивається голос автора. Але то таке – труднощі письма. У моїх історичних романах панівним є стиль. Я його відчуваю. Але чи відчуває його читач? Чи може він узяти сторінку, прочитати і сказати: «А, це Іваничук написав»? Я у цьому не впевнений. Я б хотів, щоб так було. Але якщо того немає, то вже й не буде.

Я, як завжди, кажу, що пишу вже останню річ. Умовно її можна назвати «Іваничук і книги». Я хочу написати про тексти, які на мене впливали, і взагалі про те, що таке бібліотека в житті людини. Якби ж раптом я не зміг писати, то, признаюся, до суїциду не вдавався б, але жити би вже не прагнув. Я би звар’ював від щоденного одноманіття, бо звик весь час працювати.

Так, письменники виписуються. Я веду нещоденні щоденники. І часом, коли пишу нову річ, звідти черпаю свої власні думки, а потім їх розвиваю. Я маю на це право, бо ж не краду чуже. Але це може означати, що я десь повторюю самого себе. А часом перечитую свої книжки і думаю, що зараз не зумів би так написати. Переписати свої старі тексти мені ніколи не хотілося. Для чого? Я ж їх добре написав (Сміється). Якби вони мені не вдалися, я б їх просто більше не друкував. Як це сталося з кількома моїми давніми новелами. Я ж не святий і не геній – це нормально, що є невдачі.

Ми з Павличком були предтечею шістдесятників. Вони прийшли вже після нас

Українська література в радянський час дуже відставала від Європи. І це погано на ній позначилося, бо вона стала загумінковою. Я десь навіть написав, що ми ще скіпки палили, а західні автори вже молилися до жертовників. Я заздрив їм, бо в них було різноманіття літературних форм, а не закріпачення в одну, як у Союзі. Але як ми могли про ті форми дізнатися? Ми мали Хвильового, але він був забороненим. Наша література 20–30-х вирвалася на волю, як діти з класу: б’ються, чубляться, копають одне одного, підніжки ставлять, – а потім усіх знову загнали в клас. Я рано познайомився з тими текстами, бо в мого батька вони були в домашній бібліотеці. Але потім він ті книжки спалив – за них могли посадити в тюрму. На щастя, мене не зачепив соцреалізм. Я писав так, як відчував. Писав півправду, але не брехав. Не називав чорне білим чи навпаки. Тому дайте мені спокій з тим соцреалізмом. То якесь штукарство, глум над людською психікою і розумом.

Ми з Павличком були предтечею шістдесятників. Вони прийшли вже після нас. Пригадую ті знамениті львівські гастролі, коли сюди приїхали Дзюба, Вінграновський, Драч, Гуцало, Дрозд, Тютюнник…. Я тоді вже був автором трилогії «Край битого шляху» і зрозумів, що мені треба брати інший старт, іншу бігову доріжку, бо ту свою першу я вже пробіг…

Я був дуже незадоволений, коли Павличко покидав Львів. Але йому тут було затісно – він ширший у своєму розмаху. Дмитрові треба було простору державного, національного. Його тягнуло до Києва, а мене – ні. Павличко настільки самодостатній як талант, що йому не потрібні друзі. Він може мати за друзів зовсім таких ніяких людей, а з Іваничуком йому дружити – це затрудно. Але ми завжди з ним були у добрих стосунках і радіємо, коли зустрічаємось.

Я товаришував з Володею Дроздом, хоча в спілкуванні він був складною і досить прикрою людиною. Взагалі мені більше його дружина подобалася – Ірина Жиленко. То була страшенно цікава пара! Багато хто з нашого товариства трошки недолюблював Дрозда, та всі обожнювали Ірину. А вона його дуже любила! Але Дрозд був талановитим прозаїком, кращим для мене, ніж Гуцало. Євген був письменником дуже чесним і талановитим, але часто повторювався, як і Валерій Шевчук часто повторюється у своєму бароко. Хтось, може, скаже, що й Іваничук повторюється, але Дрозд не повторювався. І Тютюнник теж. Із Григором я також приятелював, хоч він був нелегким у спілкуванні, але дуже добрим. Знав я і його старшого брата. Григорій був моїм першим меценатом – він надрукував мої новели. Взагалі старшого Тютюнника спочатку вважали графоманом. Він написав роман про колгоспне життя «Буг шумить» – тоді всі таке писали… Але потім вийшов «Вир». І нічого в тому романі наче особливого немає, але там через характери героїв показано, як починалося нове страшне життя. Якось ми з Григорієм чаркувалися у кнайпі на Личаківській, і він сказав: «Я чую, як до мене йде слава», – тоді він якраз написав першу книгу «Виру», і вона дійсно прогриміла. Все-таки Григорій був талановитим і зумів вирватися з полону радянської літератури. Він був радянським письменником, але після «Виру» раптом став українським. А потім він помер…

Коли Анатолій Дімаров працював у Львові, я ще був початківцем, а він уже написав роман «Його сім’я». Це не аж такий твір, бо ж потім вийшов його знаменитий роман «І будуть люди», але натоді він гучно прозвучав. Тому я його якось обминав, аж доки ми не зустрілися в Ірпені, й Дімаров сказав, що він чув, ніби я задумав писати про Петра Калнишевського. Хоча ні, сказав він так: «Що ж ти, дрантя твоє, донині не написав про Калнишевського? Хто ж про це напише? Я, чи що?», – то ж був Дімаров, він вічно жартував. Так ми з того часу і подружилися, обмінювалися книжками. І дуже мені сумно, що на останньому з’їзді письменників, коли я йому подарував свою книжку, він якось так сказав: «Та добре, добре…». І я побачив, що то вже не Дімаров…

Це я прозвав Ірину Вільде «нанашкою». Неправда, що вона була близькою до радянської влади. Дарина Дмитрівна навіть заміж удруге вийшла за росіянина, щоб захиститися (Другим чоловіком Ірини Вільде був інженер із Харківщини, полковник КДБ Іван Дроб’язко. – Авт.). Її звинувачували в тому, що це вона підтримала убивць Галана і «подавала ту сокиру». На що Вільде відповідала: «Базікайте, базікайте, а як умру, то всі скажете, що вмерла велика письменниця». Вона була замогутньою авторкою, щоби з нею могли розправитися. Наприклад, героя-оунівця Івашкова в «Сестрах Річинських» цензори не прибрали. Потім усі дивувалися, як могли дозволити, щоб у тюрмі сидів позитивний повстанець? Але при цьому Вільде жила за радянської влади і писала нариси, в яких хвалила тодішнє життя. Їх можна знайти в її книжці «Нова Лукавиця». І я її за це сварив – ми були вже в таких майже родинних стосунках, тож я міг їй усе говорити. Свій п’ятитомник Вільде підписала мені такими словами: «Як нас не стане, говоритимуть, що їх поєднувала міцна козацька дружба. Ласкава і зла». Вільде була великою письменницею. Слухайте, написати таку грандіозну епопею в характерах краю, спіймати всі прошарки населення – це потребувало дуже великого таланту!

А ось Загребельного я би не назвав великим письменником, але назвав би цікавим і потужним. Завдяки йому народилися всі шістдесятники: він на них кричав, але друкував і всіляко підтримував. Він не був схожим на інших своїх ровесників. Павло Архипович ніколи не пишався тим, ким він був. Коли проголосили незалежність, Загребельний сказав: «І що це за держава? Вона нічим не ліпша за Зімбабве!». У «Благослови, душе моя, Господа…» я йому відповів, що, мовляв, ви ще з того свого Зімбабве не вилізли. Я знав, що він те прочитає. І ось повертаюся я із засідання Верховної Ради до готелю, а мені коридорна каже, що до мене весь день добивається Загребельний. Я набираю його і запитую: «Ви хотіли мене насварити, Павле Архиповичу?» – «А за що?» – «Ви ж, напевно, прочитали, що я там написав?» – «Та пиши, що хочеш! Ти мене що – за дурня маєш, щоб я на таке ображався?». Отаким був Загребельний. А історії про те, що він займався плагіатом, – це байки Дімарова.

Соцреалізм так зашнурував письменників, що молодь, яка прийшла після нас, довго не могла з тих пут вибратися. І нарешті, коли вони були розірвані і все стало дозволеним, у нашій літературі на кожній сторінці з’явилися слова на «х», «п» і так далі. Це є в Андруховича, в Карпи, в Жадана, я вже не кажу про Подерв’янського. Люди добрі! Про секс треба писати, бо ж це частина людського життя, без того діти не родяться. Але про це треба так делікатно говорити, як це і робиться. Ніхто ж це не робить на людях, на вулиці! Ось Людмила Таран пише на цю тему так, що це збуджує, але не обурює. Я дивився в Америці порнокіно, і воно мені не сподобалося. І у фільмах, і у книжках можна про все розповісти через натяки – поміняли білизну на ліжку, якась частина тіла жіночого зблиснула… Але не треба показувати секс так, як у порнокіно. Ось узяла дружина книжку Андруховича, а у нього там написано: «І нах… це тобі потрібно?», – вона й закрила її на цьому. Колись у Дрогобичі на зустрічі один чоловік нагадав мені репліку моєї Ганнусі з роману «Вода з каменю». Я випадково почув ту лайку, і так вона мені сподобалася, що я вжив її в тексті. Той чоловік попросив мене, щоб я прочитав уголос абзац із тією реплікою. Я сказав, що не можу цього зробити, бо так говорить моя героїня, але не я. Ту лайку я вжив для мовної характеристики персонажа, а не для того, щоб показати, який я сміливий.

Розповім вам, чому я не спілкуюся з Юрієм Винничуком. Коли я працював у «Жовтні», він писав тоді свої майже порнографічні речі. Маю сказати – писав цікаво: не оголено, не цинічно, і читалося воно дуже добре. Я весь час його тексти завертав, хоча вирішував у журналі не я, а Роман Федорів, який говорив: «Такого ми друкувати не будемо». Але одну повість –

«Діви ночі» – я відредагував. Це було якраз перед тим, як мене обрали народним депутатом і я вже збирався йти з редакції. Але Федорів того тексту не пропустив, хоч обіцяв. Винничук тоді озлобився, бо був переконаний, що то я його притискав. Він донині не знає, що я підписав його повість до друку. А потім він написав на мене кляузу. Я був першим головою «Просвіти» у Львові, і в нашому офісі сталася крадіжка. Так ось, Винничук тоді написав, що то я вкрав. За мене багато хто заступився, але такі речі не забуваються... Бо якщо говорити про елементарну порядність, то я не згрішив у своєму житті жодного разу. Звідтоді я з Винничуком не вітаюся. Хоча він нині дуже популярний. Його «Танго смерті» треба буде прочитати.

Із сучасних авторів дуже цікавий Мирослав Дочинець. То такий простенький чоловік. Ми з ним позаминулого року познайомилися. Він до мене так шанобливо підійшов, мовляв, самого Іваничука побачив. А я йому кажу:

«Нема чого так до мене підходити зоддалік, бо такі автори, як ви, можуть підходити, як до давніх знайомих». Також я був захоплений «Московіадою» Андруховича, її він написав знаменито. А ось «Дванадцять обручів» – то не є щось таке визначне. Не через Антонича, хоча, коли ти не знаєш правди, чи він таки спав зі своєю тіткою, то не треба про це писати. Весь світ тепер говорить: Андрухович, Андрухович… Просто є нормальний письменник, який незле пише, але це автор, який бавиться в саморекламу. Та чи варто читати те, що він так вдало рекламує? Забужко теж дуже талановита. Вона понаписувала багато цікавих речей, я їх читав. У неї є чому повчитися. Але як мене всі питають за «Мальви», так її питають за «Польові дослідження…». А вона тепер віднікується, мовляв, я не тільки те написала, але чого ти те писала? «Ну, нарешті мене виї…», – як це може писати жінка? Та можна ж інакше – «покохали» хоча б. Не можна цього робити, бо ж книжка доступна. Відкриє учень п’ятого класу, якому все цікаво. Він таке прочитає і – все, зіпсувався. Книжка – це великий авторитет.

Немає в мене такого, що би я не хотів зробити для України: чи написати, чи віддати гроші, чи навіть життя…

Політика ніколи не була для мене «сродною» працею. Як народний депутат я чесно виконував свої обов’язки, їздив скрізь, більшу частину свого службового часу проводив на Донбасі, бо знав, що на Галичині мені немає чого робити. Але політиком я себе ніколи не вважав. Який з мене політик?

Я ж не юрист і не економіст. Коли закінчилася моя каденція, я тихенько звідти пішов. Всі ще дивувалися: як можна залишити депутатство? Є он хлопці, які двадцять років сидять у Верховній Раді, але не стало з них ні політиків, ні письменників.

За свою землю людина повинна бути готова померти. Коли до вас вривається у квартиру злодій, ви не будете заохочувати його: «Бери що хочеш». Якби я був молодим, я був би нині на сході. І брат мій був би там. Патріотизм – це важливо, бо в цій землі зарита твоя пуповина. Ось був колись у Львові дуже талановитий поет Володя Олейко, який поїхав до Лондона, бо там краще живеться. І не стало поета, хоча він щось пише… В Америці якось до мене підійшов син Стефаника Юрко і запитав: «А ви там із братом моїм Семеном бачитеся?» – «Так, – кажу, – ми з ним добре знайомі» – «І ви з ним про все розмовляєте?» – «Так, про все» – «І понад Прутом ходите по зарінку?» – «Так, ходимо» – «Боже, як вам добре і як мені зле. Я того ніколи не побачу…». Ностальгія – то страшне! Я як делегат ООН пробув в Америці три місяці і вже знав, що, як вернуся додому, більше нікуди не поїду. Хоча поїхав ще в Австралію, бо таки любив подорожувати.

Коли вбили Гію Гонгадзе, я сказав братові, що народ вийде на майдани. І так само я відчував, що українці вийдуть і вдруге, навіть називав рік і місяць. Я – оптиміст і знаю, що за Україною велике майбутнє. Я того не побачу, бо в загробне життя не вірю. Але ж не можна жити сто п’ятдесят років. Хоча достатньо було б прожити ще хоча б два десятиліття, щоб побачити, як Україна стане сильною державою.

Нашу країну чекає довгий важкий час. І так буде, доки Росія не видохне. Ми виховуємося в цій біді. Як це болісно, але як це і велично! Я віддаю зі своєї пенсії щомісяця на армію тисячу гривень, інакше не засну, коли цього не зроблю. На Майдан теж давав гроші. У лютому, коли втік бандит

Янукович, я всю свою депутатську пенсію відправив на революцію (це була Павличкова ідея) і лишився на місяць без копійки. Немає в мене такого, що би я не хотів зробити для України: чи написати, чи віддати гроші, чи навіть життя, якби воно було для цього потрібне.

Мені зараз іде вісімдесят сьомий рік. Не міг і подумати, що буду так довго жити. Я ніколи не ходив до лікарів. То все гуцульська кров, яку я успадкував від мами, і кулеша, бриндза, мед, на яких я виростав. Ще три роки тому віку свого не відчував, а тепер ось прийшло якесь ослаблення: почав втомлюватися, зір погіршився, запаморочення бувають, коли ходжу вулицею. Якось провідував мого сердечного товариша Романа Кудлика і запитав його, як він чується. На що Роман відповів: «Добре, аби не було гірше. Але вірус мене один мучить – “СКС” називається». «Що за “СКС”?», – питаю.

«Старість, курва, старість», – розшифрував Кудлик (Сміється). І ось я тепер чую, як той вірус добирається і до мене. Я собі з того не роблю проблем, бо знаю, що ніхто не живе вічно. Хоч мені життя подобається, і я не хотів би ще йти. Але якби не мав роботи, вже давно би пішов.

Я чую в собі нині згасання – не лише фізичне, а й творче. Ось, наприклад, спіткнувся зараз на Андрієві Первозваному. Раптом подумав, що Україну благословив один з апостолів Ісуса Христа, але про це ніхто не написав! І я би хотів це зробити, але вже не зможу...

Моє справжнє досягнення полягає в тому, що у своїх романах я будив історичну пам’ять народу чи нагадував про неї. Я написав двадцять історичних романів і думав, хто би їх видав усі разом. Довго не було видавця, тому я був навіть у такій безнадії. Хтось би з письменників сказав, що його після смерті зрозуміють, але то таке… Що ти за життя не зробив, не надійся, що після смерті хтось за тебе доробить. Може бути, що після смерті оживають мертві, але я себе до таких не зараховую. Це одиниці, а решту час поглинає. Сумно від того, що от при житті ти був популярний, а після смерті все стихає. Так сталося і з Гончаром, і з Дімаровим, і зі мною так станеться. Я до того готовий. Хоча я про це вже не дізнаюся.