1968
У житті кожного є життя всього
Схоже, що на столітній ювілей Тараса Прохаська не слід чекати на багатотомне видання його творів у дорогих шкіряних палітурках. Тарас пише мало, друкується рідко, а поза тим в українській сучасній літературі немає письменника більш кристалізованого, більш відповідного цьому покликанню. Бо все, що робить Тарас Прохасько, все, що він говорить, те, як він живе і навіть думає, – є найчистішою літературою.
Детальніше про героя
1959
Цікаво говорити тільки чесно
«Моя симпатія більша до французького кіно, ніж до американського», – зізнається письменниця Євгенія Кононенко. Насправді цей умовний кіноподіл можна застосувати до всіх людей, особливо тих, які мають стосунок до творчості: комусь подобається стежити за повільним розгортанням на екрані людських історій, за зустрічами, розставаннями й необов’язковими поверненнями, тоді як для інших важливі дія і гостросюжетність. Франкофільство Євгенії Кононенко насамперед пов’язане з її другою освітою французького філолога, власне, і в літературу 1990 року вона прийшла саме як перекладачка. Світ французького кіно надзвичайно суголосний і з прозовими текстами Кононенко, в центрі яких завжди опинялися звичайні побутові історії, які проживала з кінця 70-х більшість українських жінок і чоловіків. А все ж насамперед – жінок, бо саме вони, починаючи вже з першого оповідання письменниці «Драні колготи», лишалися її головними героїнями, тож не дивно, що критики відносять творчість Кононенко до «феміністичного дискурсу сучасної української прози».
Детальніше про героя
1973
Творець має бути філософом, хоч би що він творив
Після цього інтерв’ю в мене ще довго залишалося відчуття, ніби мої світоглядні матриці структурували й оновили. Поет Маріанна Кіяновська (мені звичніше було б написати «поетка», але Маріанна попросила називати її саме «поетом») висловлює свій погляд на те, що попередньо ретельно обдумала, що відкрилося їй під час слухання інших чи уважного спостереження. При цьому вона щоразу ніби проникає вглиб вашого запитання, дивуючи вас самих судженням, кутом зору, під яким на цю ситуацію, явище можна подивитися. Врешті, вона взагалі виходить за рамки ваших запитань, щоби сказати передовсім не про потрібне, а дійсно значиме: «Ви можете про це не запитати, а мені дуже важливо про це розповісти», – пояснює Маріанна відступи під час інтерв’ю.
Детальніше про героя
1960
Я – рекордсмен з вигадування романів, які ніколи не будуть написані
Лише парафіяни Києво-Печерської лаври знають про її бічні брами, в які можна вільно ввійти, оминувши галасливих туристів, екскурсоводів і касирок. Юрій Андрухович заходить саме в одну з них, хоча, згадує, був тут востаннє (і вперше) дванадцятирічним. Здавалось би, важко вигадати більш невідповідне місце для цієї розмови бо як поєднати автора «Московіади» і «Рекреацій» з однією з головних святинь Московського патріархату?
Детальніше про героя
1934
Світ не обмежується Україною
«Приємно мати справу з пунктуальними людьми», – привітав нас на вході до своєї квартири Юрій Щербак. Отже, моє припущення підтвердилося: колишні посли і міністри не люблять, коли на призначену зустріч запізнюються. Я відразу ж нагадую господареві, що розмова буде довгою, на що письменник відповів без ентузіазму: «Подивимося, як піде». Після першого запитання про його останній роман відстороненість у нашій розмові зникає: «Я думав, ви, як багато хто з журналістів, мої книжки не читали», – пояснює Щербак.
Читання і його останніх романів, і його біографії направду викликає подив. Складно серед життєписів українських інтелектуалів ХХ століття знайти такі, які б не були затінені комуністичним минулим, покаянними листами, підтримкою антиукраїнських режимів, соцреалістичними творами чи непослідовністю у діях і судженнях.
Юрія Щербака від докорів сумління врятував його основний фах – лікаря-епідеміолога, а разом з тим – доля його брата Миколи, якого засудили за націоналізм. Тому засліплення ідеями комунізму в Щербака ніколи не було, а робота в науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних захворювань дозволила лишатися осторонь політичних процесів і навіть не стати членом комуністичної партії.
Виділяється на тлі проминулого часу і Щербак-письменник. Він увійшов в українську літературу з міською прозою і новими – медичними – темами. Потому ще будуть сценарії фільмів, публіцистика, документальна повість «Чорнобиль» і приголомшлива заява 1991 року про те, що Юрій Щербак більше не буде займатися красним письменством і зосередиться на політиці. Протягом наступних двадцяти років виходитимуть його публіцистичні статті, але художнього тексту Щербак не напише жодного. І, схоже, цей час, який вмістив у собі і членство в опозиційній Міжрегіональній групі у Вер- ховній Раді СРСР, і участь у Русі, і створення Партії зелених, і роботу першим міністром охорони навколишнього середовища незалежної України, а згодом – Надзвичайним і Повноважним послом в Ізраїлі, США та Канаді, був йому потрібний, щоби повернутися в українську літературу з новими романами-антиутопіями про українське майбутнє. Тривале життя за кордоном вплинуло на нього і як на людину. Юрій Щербак уміє цінувати свій час, не любить розпорошуватися на дрібниці, в усьому дошукується першопричини і не повторює таке звичне для українців «а ось у них не так, як у нас». Для нього світ не обмежується Україною. Хоча без неї йому би бракувало повноти і сенсу.
Детальніше про героя
1955
Я – людина, яку роблять абсолютно щасливою зустрічі з дітьми
На одній зі своїх відомих фотографій Леся Воронина сидить у дерев’яному кріслі гойдалці з улюбленим американським кокер-спанієлем на колінах. Достатньо лише раз поглянути на цю світлину – і у вас не виникне жодних сумнівів, що перед вами письменниця, до того ж – письменниця дитяча. Найважливіше, що це фото аж ніяк не було постановочним. Те ж саме крісло, яке дісталося нашій героїні у спадок від мами, стоїть перед робочим столом в її київському помешканні, з вікна якого можна побачити бані Покровського монастиря і місця її дитинства в комунальних квартирах. Від мами у пані Лесі залишилася і старовинна музична шкатулка. Письменниця запускає її механізм – і видобутий ніжний звук стає прекрасним супроводом нашого знайомства зі світом дитячої літератури.
Детальніше про героя
1973
Дитяча книга — це перша сходинка до великої літератури.
«Хто ця жінка?» – запитала мене на одному із заходів Форуму видавців молода львів’янка. Мар’яну Савку, яка цього вечора читала вірші з Іваном Малковичем, не впізнати – так разюче вона змінилася за останні кілька років. Перед читаннями Савка підходить до знайомих, обіймає чи вітається за руку, щоразу приязно усміхаючись, і все – ви вже в енергетичному полі цієї жінки, такої тендітної, мов порцелянові статуетки балерин. Власне, ось він – один із її портретів-іпостасей, захований у музичній скриньці, яку Мар’яні колись подарував американський письменник Аскольд Мельничук і яку нині вона показує нам у своїй львівській квартирі. «Ви ще не знаєте мене в танці!», – вигукує Савка, а панна танцює під просту мелодію в улюбленій скриньці, аж доки ту скриньку не закривають.
Детальніше про героя
1973
Цінними є тільки ті тексти, за якими стоїть робота письменника над собою
Ми домовляємося про інтерв’ю на першу половину дня – нашій героїні важливо впоратися з основними справами до того часу, коли зі школи повернуться син із донькою. Тих читачів, які звикли вишукувати автобіографічні мотиви в її текстах, витворювати образ письменниці з учинків і переконань її героїв, може здивувати реальна Наталка Сняданко – дружина, мама, а ще – поза літературою і перекладацтвом – працівниця ІТ-компанії.
Детальніше про героя
1922 - 2014
Тільки рвучи серце і стікаючи кров’ю, можна написати геніальні речі
Я приходила в цю затишну квартиру, «оздоблену» рідкісними каменями і книжками, двічі. Вперше – 2008 року, коли спеціально приїхала до Києва, щоби поговорити з людиною, життя якої вмістило в собі майже всі найпереламніші події в історії України ХХ століття. Тоді ми спілкувалися близько чотирьох годин, Дімаров багато жартував і раз по раз говорив мені, тоді ще двадцятилітній, що всі наші розмірковування про історію, політику і навіть літературу – мізерні і несуттєві, бо все це відійде, лишаться ж наші стосунки, почуття і найважливіше – сім’я. Улюблений дімаровський жанр – сільські, міські й містечкові історії, в центрі яких життя звичайних родин, позбавлене ідеологічних, партійних і соцреалістичних нашарувань, – виокремлював письменника з-посеред інших радянських авторів, а разом з тим дозволив йому лишитися в українській літературі і в новітні часи.
Детальніше про героя
1936 - 2018
Я – людина, яка шукає і шукатиме до кінця днів своїх
«Поетичний їжак з головою сатира і волоссям кольору витіпаних конопель», – не знаю, чи хто краще за Миколу Жулинського означив коли-небудь Івана Драча. Мені ж подобається дивитися на нього очима Ірини Жиленко, яка у своїх спогадах згадує його молодого, викличного і рвійного – поета-зірку, поета-новатора.
Детальніше про героя
