1937 - 2021
Я хочу показати дітям багатство нашої історії
Уже з перших хвилин спілкування, ще телефоном, Володимир Рутківський стає вам близьким і рідним, ніби ваш турботливий дідусь, який боїться вас образити чи відмовити вам у вашому проханні. Письменнику геть не з руки зустрічатися з нами у Києві, але він викроює кілька годин на інтерв’ю поміж відвідинами лікаря і виступом на фестивалі дитячої книги – щоби всім приділити увагу.
Детальніше про героя
1956
Вірш починається з музики
У цій знаменитій бібліотеці Музею літератури, в якій свого часу працював Іван Франко, Василь Герасим’юк безліч разів читав власні вірші, хоча ще частіше записував сам у ролі ведучого каналу «Культура» інтерв’ю з українськими інтелектуалами і митцями.
Детальніше про героя
1968
У житті кожного є життя всього
Схоже, що на столітній ювілей Тараса Прохаська не слід чекати на багатотомне видання його творів у дорогих шкіряних палітурках. Тарас пише мало, друкується рідко, а поза тим в українській сучасній літературі немає письменника більш кристалізованого, більш відповідного цьому покликанню. Бо все, що робить Тарас Прохасько, все, що він говорить, те, як він живе і навіть думає, – є найчистішою літературою.
Детальніше про героя
1926 - 2022
Від поезії слід вимагати як не вічності, то принаймні довголіття
Про той осінній приїзд (приліт) Віри Вовк до Києва я дізналася випадково: на одній з фотовиставок почула, як мої сусіди по спогляданню світлин обговорювали її творчий вечір у Музеї літератури. Цей захід не анонсували найпопулярніші літературні сайти, про нього не нагадували соціальні мережі і попередні інтерв’ю в медіа. Зала музею була вщерть заповнена, поза тим я впізнавала серед присутніх лише кількох перекладачів і дипломатів. Як потім з’ясувалося, на вечорі найбільше було аспірантів, студентів і представників бібліотек – чи не з усіма ними Віра Вовк листується. Направду, той вечір мене засмутив. Хотілося послухати саму пані Віру (а вона лише прочитала кілька віршів з нової поетичної збірки «Зі скрині забутих предків»), хотілося бачити в тій залі всіх її друзів-шістдесятників, усіх письменників, яких вона перекладала, яким допомагала порадою і добрим словом, з якими листувалася протягом десятиліть, хотілося бачити офіційних осіб і телебачення. Вона це заслужила. Але Віра Вовк того вечора переважно мовчала: схоже, їй і неважливо було говорити. Їй хотілося слухати тих, з ким вона бачиться так рідко, хотілося бути у цьому середовищі – серед своїх.
Детальніше про героя
1936 - 2018
Я – людина, яка шукає і шукатиме до кінця днів своїх
«Поетичний їжак з головою сатира і волоссям кольору витіпаних конопель», – не знаю, чи хто краще за Миколу Жулинського означив коли-небудь Івана Драча. Мені ж подобається дивитися на нього очима Ірини Жиленко, яка у своїх спогадах згадує його молодого, викличного і рвійного – поета-зірку, поета-новатора.
Детальніше про героя
1951
Нам бракувало літератури, яка творить націю
«Правду кажучи, я не люблю інтерв’ю, бо ніколи не говорю в них те, що думаю в цей момент. Думками я завжди в інших світах», – починає нашу довгу розмову в своїй квартирі на київських Позняках Василь Шкляр. Нелюбов до спілкування з журналістами, очевидно, була однією з причин наших кількамісячніх спроб домовитися з ним про зустріч, хоча цього разу наклалася ще одна перепона – Шкляр якраз дописував свій новий роман «Троща», а в такі періоди мало що змусить письменника перервати працю.
Детальніше про героя
1962
Я живу у своїх текстах
Навколо цієї письменниці існує безліч вигаданих стереотипів. Примножує їх робота головним редактором ґлянцевого журналу, не забуваймо і про додаткові образи – авторки, яка щороку видає дві-три нові книжки, сценаристки, на рахунку якої вже кілька відзнятих фільмів, і гарної жінки, яка любить кардинально змінювати зачіски і колір волосся. Але все це не про Ірен, передовсім тому, що такі стереотипи ні на грам не пояснюють всю її багатовимірність.
Детальніше про героя
1974
Ніколи не ставився до літератури, як до альпінізму чи спорту
Іноді я думаю, що причина його успішності – в умінні бути відкритим і уважним. Андрій Бондар недарма називає Сергія Жадана «Моцартом людської комунікації»: Сергій знайомий з безліччю літераторів, музикантів, режисерів і художників, завдяки чому долучається до різних міжмистецьких проектів та організації концертів і фестивалів, і так само він – найзатребуваніший письменник у наших медіа. Жадан дуже рідко відмовляється від інтерв’ю. Принаймні я зіткнулася з цим лише одного разу – на початку нашої розмови Сергій по телефону пояснює німецькому кореспондентові, що в цей момент не зможе з ним поговорити, оскільки має інше інтерв’ю. І це насправді не полегшує, а навіть ускладнює роботу журналіста, бо, схоже, немає тем, на які Жадан би ще не говорив. Але при цьому за тридцять хвилин він встигає сказати стільки, як інші його колеги за три години. Він застібається на всі ґудзики, коли його запитуєш про родину, і готовий говорити про найдрібніші деталі, які стосуються його текстів. Він не розкриє вам душу, якщо ви запитаєте про дітей чи Бога, але з радістю покаже свої записники з недописаними віршами.
Детальніше про героя
1973
Усі мої тексти базуються на підслуханих чужих словах і власному почутті гумору
Кілька разів я організовувала літературні заходи, на яких мала бути Лариса Денисенко, – і щоразу не складалося. Зрозуміти такі постійні форс-мажори нескладно: письменництво – не основна Ларисина професія, взагалі дивно, як їй вдається поміж зустрічами з клієнтами і судовими засіданнями писати. Натомість на інтерв’ю, під час якого я пообіцяла запитувати про несподіване і рідко озвучуване, Лариса погодилася відразу, попри те, що тільки-но відійшла від застуди з ускладненнями, попри те, що вдома на неї чекав тяжкохворий улюбленець – французький бульдог Пуззі, попри те, що новини з Євромайдану доходили дедалі сумніші, і навіть попри те, що зустрітися ми мали о дев’ятій ранку. Так що Лариса Денисенко не по-богемному відповідальна, а книжкові презентації, як виявилося, вона просто не любить.
Детальніше про героя
1961
Не хочу відставати від цього часу, але й не хочу під нього підроблятися
Суботнього ранку Іван Малкович забирає нас на в’їзді до Софіївської Борщагівки, де вже вісім років живе з родиною. На своєму подвір’ї він робить нам коротку екскурсію, з утіхою господаря показуючи незвичайну грушу з квадратною кроною і сливу, з якої торік зібрали кілька десятків відер плодів. Далі – тенісний корт, на якому Малковичі влаштовують дружні турніри «Вілла-Ярина Open». Згодом у будинку ми побачимо і стіл для пінг-понгу – Іван Малкович затятий поціновувач обох видів спорту, причому грати старається лише із вправними суперниками. Ще нам показують невеличку круглу клумбу, «розрізану» доріжками, як торт, яку Малкович жартома називає своїми шістьма гектарами. На подвір’ї і в самому будинку все дбайливо зроблено і ретельно продумано. Те ж саме можна сказати і про книжки, які ось уже більше двадцяти років видає видавництво Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», і про поезію пана Івана, який, як часто сам заявляє, все життя пише одну й ту саму книжку, часто редагуючи і свої старі вірші.
Детальніше про героя
