1958
Я ніколи не відділяла літературу від життя
Стіну в спальні Галини Пагутяк прикрашає старий гобелен, що висів над її ліжком ще в дитинстві. Внизу на ньому зображений будинок, у дверях якого нині можна помітити прорізаний отвір. «То я не втрималася, коли була дитиною, – пояснює пані Галина. – Хотіла побачити, що ж там усередині». Вже пізніше цей значимий для авторки образ дверей з’явиться у характеристиці, яку дав колежанці Юрій Винничук: «Галина Пагутяк ввійшла в літературу зовсім не одними і тими ж дверима, якими входили всі інші українські письменники радянського часу». Нині вже можна додати – і часу сучасного. Пагутяк по можливості уникає презентацій, участі у книжкових фестивалях і ярмарках, не їздить у закордонні письменницькі резиденції і не дає коментарів на позалітературні теми. Протягом життя вона навчилася чергувати періоди своєї відкритості світу, дозволяючи собі час від часу нікого не впускати у своє Королівство і писати.
Детальніше про героя
1922 - 2014
Тільки рвучи серце і стікаючи кров’ю, можна написати геніальні речі
Я приходила в цю затишну квартиру, «оздоблену» рідкісними каменями і книжками, двічі. Вперше – 2008 року, коли спеціально приїхала до Києва, щоби поговорити з людиною, життя якої вмістило в собі майже всі найпереламніші події в історії України ХХ століття. Тоді ми спілкувалися близько чотирьох годин, Дімаров багато жартував і раз по раз говорив мені, тоді ще двадцятилітній, що всі наші розмірковування про історію, політику і навіть літературу – мізерні і несуттєві, бо все це відійде, лишаться ж наші стосунки, почуття і найважливіше – сім’я. Улюблений дімаровський жанр – сільські, міські й містечкові історії, в центрі яких життя звичайних родин, позбавлене ідеологічних, партійних і соцреалістичних нашарувань, – виокремлював письменника з-посеред інших радянських авторів, а разом з тим дозволив йому лишитися в українській літературі і в новітні часи.
Детальніше про героя
1952
Я вигадую казки для дорослих
Навіть якщо вийде офіційна, авторизована біографія Юрія Винничука, до неї варто буде поставитися з обережністю. Письменник стільки разів удавався до містифікацій, що вже й не знаєш, де його правдивий образ, а де – доповнений іронією і бажанням розбурхати чи спровокувати читацьку аудиторію. Серед коронних винничуківських витівок були й безневинні, коли письменник міг відрекомендуватися , приміром, поетом Вінграновським, і куди серйозніші (лише згадайте переклад вірша нібито ірландського поета Ріанґабара, який виявився текстом самого Винничука, чи віднайдені твори вигаданої поетки Анни Любовичівни) та дошкульніші (тут слід би було подати довідку з кількістю судових позовів, які спричинили статті Винничука-Юзя Обсерватора у легендарному «Поступі»).
Детальніше про героя
1973
Дитяча книга — це перша сходинка до великої літератури.
«Хто ця жінка?» – запитала мене на одному із заходів Форуму видавців молода львів’янка. Мар’яну Савку, яка цього вечора читала вірші з Іваном Малковичем, не впізнати – так разюче вона змінилася за останні кілька років. Перед читаннями Савка підходить до знайомих, обіймає чи вітається за руку, щоразу приязно усміхаючись, і все – ви вже в енергетичному полі цієї жінки, такої тендітної, мов порцелянові статуетки балерин. Власне, ось він – один із її портретів-іпостасей, захований у музичній скриньці, яку Мар’яні колись подарував американський письменник Аскольд Мельничук і яку нині вона показує нам у своїй львівській квартирі. «Ви ще не знаєте мене в танці!», – вигукує Савка, а панна танцює під просту мелодію в улюбленій скриньці, аж доки ту скриньку не закривають.
Детальніше про героя
1962
Я живу у своїх текстах
Навколо цієї письменниці існує безліч вигаданих стереотипів. Примножує їх робота головним редактором ґлянцевого журналу, не забуваймо і про додаткові образи – авторки, яка щороку видає дві-три нові книжки, сценаристки, на рахунку якої вже кілька відзнятих фільмів, і гарної жінки, яка любить кардинально змінювати зачіски і колір волосся. Але все це не про Ірен, передовсім тому, що такі стереотипи ні на грам не пояснюють всю її багатовимірність.
Детальніше про героя
1974
Ніколи не ставився до літератури, як до альпінізму чи спорту
Іноді я думаю, що причина його успішності – в умінні бути відкритим і уважним. Андрій Бондар недарма називає Сергія Жадана «Моцартом людської комунікації»: Сергій знайомий з безліччю літераторів, музикантів, режисерів і художників, завдяки чому долучається до різних міжмистецьких проектів та організації концертів і фестивалів, і так само він – найзатребуваніший письменник у наших медіа. Жадан дуже рідко відмовляється від інтерв’ю. Принаймні я зіткнулася з цим лише одного разу – на початку нашої розмови Сергій по телефону пояснює німецькому кореспондентові, що в цей момент не зможе з ним поговорити, оскільки має інше інтерв’ю. І це насправді не полегшує, а навіть ускладнює роботу журналіста, бо, схоже, немає тем, на які Жадан би ще не говорив. Але при цьому за тридцять хвилин він встигає сказати стільки, як інші його колеги за три години. Він застібається на всі ґудзики, коли його запитуєш про родину, і готовий говорити про найдрібніші деталі, які стосуються його текстів. Він не розкриє вам душу, якщо ви запитаєте про дітей чи Бога, але з радістю покаже свої записники з недописаними віршами.
Детальніше про героя
1926 - 2022
Від поезії слід вимагати як не вічності, то принаймні довголіття
Про той осінній приїзд (приліт) Віри Вовк до Києва я дізналася випадково: на одній з фотовиставок почула, як мої сусіди по спогляданню світлин обговорювали її творчий вечір у Музеї літератури. Цей захід не анонсували найпопулярніші літературні сайти, про нього не нагадували соціальні мережі і попередні інтерв’ю в медіа. Зала музею була вщерть заповнена, поза тим я впізнавала серед присутніх лише кількох перекладачів і дипломатів. Як потім з’ясувалося, на вечорі найбільше було аспірантів, студентів і представників бібліотек – чи не з усіма ними Віра Вовк листується. Направду, той вечір мене засмутив. Хотілося послухати саму пані Віру (а вона лише прочитала кілька віршів з нової поетичної збірки «Зі скрині забутих предків»), хотілося бачити в тій залі всіх її друзів-шістдесятників, усіх письменників, яких вона перекладала, яким допомагала порадою і добрим словом, з якими листувалася протягом десятиліть, хотілося бачити офіційних осіб і телебачення. Вона це заслужила. Але Віра Вовк того вечора переважно мовчала: схоже, їй і неважливо було говорити. Їй хотілося слухати тих, з ким вона бачиться так рідко, хотілося бути у цьому середовищі – серед своїх.
Детальніше про героя
1931 - 2022
Я був літературним критиком, який поступово ставав літературознавцем
Після жодної розмови я ще не поверталася з такою кількістю непоставлених запитань. Але так само під час жодного інтерв’ю мені не хотілося дізнатися про стільки речей і найголовніше – про стількох людей, з якими мій герой устиг перетнутися, в яких навчався, з якими дружив і мав спільні переконання (про Тичину, Рильського, Антоненка, Давидовича, Сверстюка, Параджанова, Лукаша, Світличного, Некрасова, Симоненка...). Попри чималий есеїстичний доробок і книгу мемуарів, яка виразно натякає на нерозкритий потенціал Дзюби як прозаїка, сам він себе ніколи не називав письменником, а поза тим складно знайти в Україні людину, яка б настільки була заглиблена в літературний процес, в інтелектуальне і письменницьке середовища.
Детальніше про героя
1948 - 2018
Моє найголовніше захоплення – колекціонування історій
«Зараз знайдемо правильний контражурчик – і почнемо працювати», – завдяки кіношному досвіду Богданові Жолдаку не потрібно пояснювати, що і як слід зробити для вдалого кадру. Так само терпляче і з розумінням він майже годину стежить за налаштуванням техніки перед інтерв'ю, при цьому час від часу запитуючи про особливості камер та згадуючи власні історії присутності на знімальному майданчику. Розповідання історій – головне хобі письменника і кіносценариста Богдана Жолдака. Ними він ілюструє чи не кожну свою відповідь під час нашого інтерв'ю, і саме вони лежать в основі його власних оповідань, вдало названих Миколою Лукашем «макабресками».
Детальніше про героя
1962
Я займаюся пошуком сенсів
Того дня в Києві мала відбутися одна з лекцій Юрія Іздрика про історію української літератури, героями яких він обрав Сергія Жадана, Тараса Прохаська і Юрія Андруховича. Вибір не випадковий: двадцять років Іздрик редагував часопис текстів і візій «Четвер» – журнал, який відкрив десятки літературних імен і опублікував чимало знакових текстів незалежної української літератури. З усіх лекторів-письменників Іздрик виявився найвідповідальнішим: прописав назви лекцій, склав тезові плани, взявся перечитувати твори своїх героїв. На лекціях багато жартував і переважно читав тексти колег: «Що-що, а гарно читати тексти я вмію, я ж репер», – пояснював пан Юрій.
Детальніше про героя
