1973
Творець має бути філософом, хоч би що він творив
Після цього інтерв’ю в мене ще довго залишалося відчуття, ніби мої світоглядні матриці структурували й оновили. Поет Маріанна Кіяновська (мені звичніше було б написати «поетка», але Маріанна попросила називати її саме «поетом») висловлює свій погляд на те, що попередньо ретельно обдумала, що відкрилося їй під час слухання інших чи уважного спостереження. При цьому вона щоразу ніби проникає вглиб вашого запитання, дивуючи вас самих судженням, кутом зору, під яким на цю ситуацію, явище можна подивитися. Врешті, вона взагалі виходить за рамки ваших запитань, щоби сказати передовсім не про потрібне, а дійсно значиме: «Ви можете про це не запитати, а мені дуже важливо про це розповісти», – пояснює Маріанна відступи під час інтерв’ю.
Детальніше про героя
1939 - 2025
Для мене поезія мала бути загадкою, яку слід відгадати, розшифрувати
Ігор Калинець погодився на інтерв’ю не відразу: «Та я вже все давно сказав! І не пишу я давно – що ж цікавого вам розповім?» Попрощався після нашої першої телефонної розмови пан Ігор словами: «Сподіваюся, ви передумаєте». Але зустрічав нас тієї неділі у Львові привітно – поет якраз повернувся зі служби в церкві, та через «київських журналістів не лишився з друзями на каву» – зневажив давню традицію вихідного дня.
Детальніше про героя
1956
Вірш починається з музики
У цій знаменитій бібліотеці Музею літератури, в якій свого часу працював Іван Франко, Василь Герасим’юк безліч разів читав власні вірші, хоча ще частіше записував сам у ролі ведучого каналу «Культура» інтерв’ю з українськими інтелектуалами і митцями.
Детальніше про героя
1961
Не хочу відставати від цього часу, але й не хочу під нього підроблятися
Суботнього ранку Іван Малкович забирає нас на в’їзді до Софіївської Борщагівки, де вже вісім років живе з родиною. На своєму подвір’ї він робить нам коротку екскурсію, з утіхою господаря показуючи незвичайну грушу з квадратною кроною і сливу, з якої торік зібрали кілька десятків відер плодів. Далі – тенісний корт, на якому Малковичі влаштовують дружні турніри «Вілла-Ярина Open». Згодом у будинку ми побачимо і стіл для пінг-понгу – Іван Малкович затятий поціновувач обох видів спорту, причому грати старається лише із вправними суперниками. Ще нам показують невеличку круглу клумбу, «розрізану» доріжками, як торт, яку Малкович жартома називає своїми шістьма гектарами. На подвір’ї і в самому будинку все дбайливо зроблено і ретельно продумано. Те ж саме можна сказати і про книжки, які ось уже більше двадцяти років видає видавництво Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», і про поезію пана Івана, який, як часто сам заявляє, все життя пише одну й ту саму книжку, часто редагуючи і свої старі вірші.
Детальніше про героя
1951
Нам бракувало літератури, яка творить націю
«Правду кажучи, я не люблю інтерв’ю, бо ніколи не говорю в них те, що думаю в цей момент. Думками я завжди в інших світах», – починає нашу довгу розмову в своїй квартирі на київських Позняках Василь Шкляр. Нелюбов до спілкування з журналістами, очевидно, була однією з причин наших кількамісячніх спроб домовитися з ним про зустріч, хоча цього разу наклалася ще одна перепона – Шкляр якраз дописував свій новий роман «Троща», а в такі періоди мало що змусить письменника перервати працю.
Детальніше про героя
1945
Мені довелося вигадувати власну поетичну мову
Попереджали, що він дуже замкнений, не любить спілкуватися і мало перед ким розкривається. В ті місяці Василь Голобородько справді міг втомитися від розмов: після того, як він, переїхавши з Луганська, оселився в маленькій письменницькій квартирі у знаменитому Будинку творчості письменників в Ірпені, його навідувало чимало журналістів, щоби розпитати про ситуацію на сході, про те, як йому там жилося, чи пишуться нині вірші про війну... Скидалося на те, що Василем Голобородьком зацікавилися саме тому, що він з Луганська і що Оксана Забужко написала гучного листа із пропозицією висунути поета на Нобелівську премію (чого український центр Міжнародного ПЕН-клубу так і не зробив). Після довгих років скупої уваги Голобородькові раптом випало наговоритися за весь той час, коли до нього не доїжджали столичні медійники й колеги.
Детальніше про героя
1974
Ніколи не ставився до літератури, як до альпінізму чи спорту
Іноді я думаю, що причина його успішності – в умінні бути відкритим і уважним. Андрій Бондар недарма називає Сергія Жадана «Моцартом людської комунікації»: Сергій знайомий з безліччю літераторів, музикантів, режисерів і художників, завдяки чому долучається до різних міжмистецьких проектів та організації концертів і фестивалів, і так само він – найзатребуваніший письменник у наших медіа. Жадан дуже рідко відмовляється від інтерв’ю. Принаймні я зіткнулася з цим лише одного разу – на початку нашої розмови Сергій по телефону пояснює німецькому кореспондентові, що в цей момент не зможе з ним поговорити, оскільки має інше інтерв’ю. І це насправді не полегшує, а навіть ускладнює роботу журналіста, бо, схоже, немає тем, на які Жадан би ще не говорив. Але при цьому за тридцять хвилин він встигає сказати стільки, як інші його колеги за три години. Він застібається на всі ґудзики, коли його запитуєш про родину, і готовий говорити про найдрібніші деталі, які стосуються його текстів. Він не розкриє вам душу, якщо ви запитаєте про дітей чи Бога, але з радістю покаже свої записники з недописаними віршами.
Детальніше про героя
1929 - 2019
Завжди хотілося писати на добро
Усі теплі місяці року Юрій Мушкетик проводить на дачі в Кончі-Озерній за Києвом. «Ви до Жулинських?» – запитує нас із фотографом перед височезним парканом дачного кооперативу незнайома дівчина. Кажемо, що до Мушкетика, але напрямок нам указано правильний: Жулинські з Мушкетиками – сусіди. За останні роки в селищі, в якому в радянські часи виділяли ділянки письменникам (це тут жили Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко, Павло Загребельний), з'явилося чимало неписьменницьких будинків. На їхньому тлі дача Юрія Михайловича, куплена свого часу в Наталі Забіли, – найскромніша: перед будинком нас зустрічають квіти, висаджені донькою письменника, далі – сад з похилою альтанкою і веранда, на якій незмінно працює Мушкетик.
Детальніше про героя
1973
Дитяча книга — це перша сходинка до великої літератури.
«Хто ця жінка?» – запитала мене на одному із заходів Форуму видавців молода львів’янка. Мар’яну Савку, яка цього вечора читала вірші з Іваном Малковичем, не впізнати – так разюче вона змінилася за останні кілька років. Перед читаннями Савка підходить до знайомих, обіймає чи вітається за руку, щоразу приязно усміхаючись, і все – ви вже в енергетичному полі цієї жінки, такої тендітної, мов порцелянові статуетки балерин. Власне, ось він – один із її портретів-іпостасей, захований у музичній скриньці, яку Мар’яні колись подарував американський письменник Аскольд Мельничук і яку нині вона показує нам у своїй львівській квартирі. «Ви ще не знаєте мене в танці!», – вигукує Савка, а панна танцює під просту мелодію в улюбленій скриньці, аж доки ту скриньку не закривають.
Детальніше про героя
1926 - 2022
Від поезії слід вимагати як не вічності, то принаймні довголіття
Про той осінній приїзд (приліт) Віри Вовк до Києва я дізналася випадково: на одній з фотовиставок почула, як мої сусіди по спогляданню світлин обговорювали її творчий вечір у Музеї літератури. Цей захід не анонсували найпопулярніші літературні сайти, про нього не нагадували соціальні мережі і попередні інтерв’ю в медіа. Зала музею була вщерть заповнена, поза тим я впізнавала серед присутніх лише кількох перекладачів і дипломатів. Як потім з’ясувалося, на вечорі найбільше було аспірантів, студентів і представників бібліотек – чи не з усіма ними Віра Вовк листується. Направду, той вечір мене засмутив. Хотілося послухати саму пані Віру (а вона лише прочитала кілька віршів з нової поетичної збірки «Зі скрині забутих предків»), хотілося бачити в тій залі всіх її друзів-шістдесятників, усіх письменників, яких вона перекладала, яким допомагала порадою і добрим словом, з якими листувалася протягом десятиліть, хотілося бачити офіційних осіб і телебачення. Вона це заслужила. Але Віра Вовк того вечора переважно мовчала: схоже, їй і неважливо було говорити. Їй хотілося слухати тих, з ким вона бачиться так рідко, хотілося бути у цьому середовищі – серед своїх.
Детальніше про героя
